Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник). Остап Вишня

і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у «далі».

      Там я й прикипів…

      А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у «далі»… Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два – умощувалась.

      Звідси й «ох!».

      «Прощавай, – подумав, – Харків!»

* * *

      Пахло потом… Пахло молоком (коров’ячим)… Пахло… Та чим тільки не пахло?!

      – Різні на світі запахи бувають! – казав мені колись один хороший чолов’яга, Кіндрат, що свого часу «з горілки» вмер.

      І таки правду казав.

      Бо справді: «Різні на світі запахи бувають»…

      Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде.

      Весняні запахи…

      …Сиділа на «грудях моїх», мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.

      Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.

      А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах…

      А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило…

      А за вікном:

      …немає меж… і де кінці,

      що ставили б сонцям семестри

      у голубому молоці?

      Так то ж за вікном!

      А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п’ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..

* * *

      Оця моя «смичка з селянством» тривала три прольоти.

      Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:

      «До селянства слід підходити вміючи, інакше замість “смички” казна-що матимемо».

      Праведні слова. Іменно «підходити» й іменно «вміючи».

      А я «підліг під селянство», і, треба вам сказати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.

      І замість «смички» получилось саме «ох!».

* * *

      Через три прольоти – останній «мазок» широкою основою по моєму череву, останній «гуцик», а за ними моє, щасливе вже й радісне, останнє «ох»…

      З мене встали…

      Війнуло спідницями…

      Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.

      Щось ухопило мене за голову й з криком: «Дивись! А я думала – глечик!» – кинуло.

      Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів…

* * *

      Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися:

      «Що, мовляв, проїхався?!»

      «Чого ви, – думаю, – смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:

      Ой поля, ви, поля,

      Мати рідна – земля…

      Скільки крові і сліз

      По вас вітер розніс…

      А в мене ще крові не було… Та й сліз не помітив… Так тільки… боліло».

* * *

      Мерефа… Єзерська… Бірки…

      У