Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник). Остап Вишня

Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму».

      Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.

      Сиджу собі та й пишу. Робити більше нічого, папір є, робота не важка – не те, що там шість годин у яку-небудь книгу рахунки записувати.

      Спочатку було тяжкувато, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламались, а потім, як «Книгоспілка»[17] взялась постачати добре канцприладдя – стало легше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобі твори до стінки ліпити, щоб не розмазувалося, – твори кращими виходять, чепурнішими.

      Потім купив портфеля – зробився вже справжнім солідним письменником.

      Роки собі минають – стаж собі набігає.

      Ах, яка це хороша штука – стаж!

      Він так сам по собі непомітно набігає, а здорово нашого брата підтримує.

      А там за стажем, дивись, і «маститість» прийде.

      Уже так, коли придивишся на волосся, видно, що щодня «маститості» прибавляється. Швидко-швидко вже замість волосся сама «маститість» на голові буде.

      Тоді вже зовсім добре. Прийдеш до редакції, принесеш що-небудь, редакторові незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретареві:

      – Пустіть! Воно, положим, ні к лихій годині не годиться, та незручно: старий письменник… Надрукуємо!

      А ви, маститий, сопричислений до старої дегенерації, коли до вас прийде хто-небудь з молодої дегенерації письменників, говоритимете:

      – Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, і писалося! А тепер би ще писалося, та, знаєте, треба підмемуарити життя пройдене. А то перед історією буде ніяково.

      Згодом трохи (тоді ж таки 1921 року) почав я працювати і в «Селянській правді»[18], де благополучно секретарював п’ять літ під орудою С. В. Пилипенка[19]. Робилося добре. Хороша була газета, Царство їй Небесне. Селян вона любила дуже. З любові й померла.

      Ну, а тепер про процес творчості. Як я пишу.

      Пишу я так. Беру папір, беру олівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.

      Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сідаю писати, нормальна, і після того не підноситься.

      З пульсом у мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука біжить по паперу, ніяк артерію налапати не можна. А кинеш перо – нема рації рахувати, бо це вже ж не буде «момент творчості». Так я вам і не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.

      Щодо голови під час творчості. Пробував мотати головою, як пишу – нічого не виходить. Чому це так, я напевне не знаю. Очевидно, думки в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову під час творчості гарячого чайника – замість прози вірші виходять. І то якісь невиразні. Коли розігнатись і вдаритись головою об стінку – тоді якийсь такий плутаний верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш.

      Живіт у творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, сівши щось писати, правою рукою пише, а лівою держиться за повний живіт, виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана. Коли живіт порожній і рука од буркоту в

17

«Книгоспілка» – кооперативна видавнича та книготорговельна спілка, створена в Харкові 1922 р. (мала філії в Києві, Одесі, відділи і представництва в інших містах України). У 1922—1930 рр. випустила більше 3000 книжок художньої, навчальної, масово-політичної, кооперативної та іншої літератури тиражем понад 40 млн примірників. Після створення в 1930 р. Державного видавничого об’єднання України (ДВОУ) «Книгоспілка» припинила видавничу діяльність.

18

«Селянська правда» – газета, орган ЦК КП(б)У; виходила в Харкові з 1921 р., а в 1925 р. була об’єднана з газетою «Радянське село».

19

Пилипенко Сергій Володимирович (1891—1934) – український письменник; один з організаторів і багаторічний керівник літературної організації «Плуг» – спілки селянських письменників, заснованої в Харкові 1922 р. (існувала до 1932 р.).