Биті є. Гоцик. Люко Дашвар

потягся до веселих світлин – візьме одну з собою. За фотокартками у атлантичній мушлі – грошики. Перерахував: ти дивись! А тато немало на свинях заробив. Мить подумав, поклав до кишені три сотні зелених. Акуратно прикрив мушлю фотокарткою. Зиркнув у бік свинячої загородки – там тато. Чи попрощатися?…

      – Тату, гроші маєш? – гукнув старому, що той саме свиняче лігво вичищав. Став біля вонючої купи, ніс не затуляв.

      – Хто працює, той завжди копійку має, – відказав тато.

      «Позич трохи!» – хотів було. Вчасно язика прикусив. Знав відповідь: «Сам зароби!»

      – Ну… То я пішов.

      – Куди? – не втримався старий. От ніколи в душу не ліз. Тільки бурчав: усе йому криво! А тут… Граблі кинув, розігнувся – сивий-сірий. На сина насторожено глянув, і Гоцикові здалося – сльоза в очах.

      – Та куди… За борщем! – розгубився.

      Тато враз потьмянів, наче меншим став. Вуста підковою вигнув і відвернувся. Гоцик приголомшено дивився у татову спину: що за фігня?! І «прощавай» не скаже?

      – Тату… – гукнув.

      Татові плечі здригнулися. Пішов через загородку до городу, ніби не син батьківський дім покидав, сам кудись лупився. Переліз через огорожу загородки, посунув городом до лісу. Ламав суху кукурудзу, шляху не бачив.

      Гоцик мотнув башкою збентежено: він теє… ненадовго… І гроші… тільки позичив…

      – Тайко! – сказав дівчині, що чекала на нього біля двору. – Злізай! Я за кермо.

      – Новини України! – здивувалася Тайка.

      – Злізай, кажу, бо як позаду сяду, трахну тебе і до траси не доїдемо.

      – А-а-а… Голодний, – розсміялася Тайка, зіскочила з моторолера.

      – Не те, щоб украй… На будь-що не кинуся. – Гоцик осідлав моторолер, відчував на плечах міцні Тайчині руки. – Але з тобою б…

      – Мрій, Сьомко!

      – А що там мріяти… От повернуся і женюся на тобі.

      – А! Таки пам’ятаєш!

      – Чекати будеш? – сказав раптом, аж сам здивувався: і яка сила за язик смикнула?!

      – Та я старою стану, поки у тебе лабуда з голови вилетить! – Тайка буцнула кулачком по Гоциковому плечі. – Рушаймо, бо мамка, певно, примерзла вже до табуретки на трасі, поки я тут з тобою…

      Моторолер підскакував на ямах розбитого шляху, Гоцик посміхався якогось біса, наче від того, що у морозному листопадовому дні спині тепло від тіла норовливої Тайки – припала, обійняла міцно, аби з драндулета не звалитися – серцю теж тепло…

      На трасі біля повороту на Нехаївку – ще той гармидер. Баби на стільчиках порозсідалися, на землі газетки порозстеляли, на них усе впереміш – від пластикових пляшок з молоком та кисляком, сиру та сметанки до картопельки, бурячків, моркви. Поряд тітки з каструлями та термосами.

      – Домашня печеня! Варенички! Пиріжки з лівером! Чай-кава…

      Неподалік стоянка далекобійників. Зупиняють автівки, сунуть по печеню-варенички.

      – Пиріжки свіжі?

      – Та побий мене Бог! Зранку ліпила…

      Гоцик зупинив моторолер на перехресті