Биті є. Гоцик. Люко Дашвар

і тут витрат менше, і синові на вищу освіту заробить, і їм усім на подальшу красну долю. І світ побачить. Останній раз з України виїжджала 1980-го – у Ленінграді білі ночі бачила. Таке диво!

      Та чим більше захоплювалася ненька, тим більше син супився.

      – Ма… Не треба. Давай на заочний переведуся. Працюватиму і навчатимуся.

      А ненька у відповідь – про Лісабон, католицькі базиліки, портвейн, кам’яний суп та Атлантичний океан. Фотки надсилатиме. Напозичала в нехаївців грошей – собі на дорогу, Гоцикові на другий курс навчання – поклялася віддати до кінця року. Сина обійняла: ти ж вчися гарно, бо то неньчина мрія. До чоловіка зажуреного підійшла: та чого ти, Ваню?! Облаштуюся сама і тобі там роботу знайду.

      – А господарство на кого?! – сказав тато. – На свиней?!

      – То продавай свиней і чекай, – ненька просить.

      – Нема чого мені там робити, – відрубав тато.

      Мама схлипнула. І – гайда.

      Дім побляк. Постарів враз, ніби без неньки років сто віку собі додав – похмурий, сірий, тьмяний. Вовняний килим на стіні у вітальні пилом укрився. На стінці радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.

      Гоцик і тато сиділи біля столу – про що розмовляти?!

      – До осені вдома будеш? – запитав врешті тато.

      – А що тут робити? – буркнув Гоцик.

      – За свинями поможеш ходити…

      Гоцик визвірився.

      – Та хай вони повиздихають!

      – Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.

      – Аби давали, мама б не поїхала…

      Тато брови звів, очима у скатертину.

      – Поїхала б… Давно вже в дупу пекло.

      Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.

      – Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі…

      Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.

      – Ти уже поїхав… Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.

      – А ти хотів, аби я… як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! – ярився.

      – Так чого ж приїхав?! – запитав тато від порога.

      – А більше не приїду!

      Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі – точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.

      – От і домовилися, – сказав, як каміння на синову душу накидав.

      – Та пішов ти… – гаркнув Гоцик, підскочив. – Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!

      Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:

      – Як мій старий?

      – Та нічого… Знай вошкається по господарству.

      – Про мене не питає?

      – Ви, Гоценки, небалакучі…

      – Значить, не питав, – робив неприємний