Биті є. Гоцик. Люко Дашвар

ще. П’ятдесят з гаком. Років п’ять тому підкови гнув, з вил коси плів людям на забаву. Тато брови насупив.

      – А, ти… – сказав, ніби чекав когось іншого.

      Гоцик хотів було ляпнути – кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.

      – Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?

      – Йди, як хочеш, – відказав тато. – Мені ще свиням треба дати.

      Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.

      – Якого я сюди припхався? – буркнув збентежено.

      До вітальні увійшов тато.

      – Їсти хочеш?

      – Та можна, – проковтнув слину.

      – То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?

      Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.

      – Ладно… Давай уже! – старший завжди мудріший. Чарку підняв. – Будьмо.

      – Будьмо! – Гоцик сп’янів після першої ж – не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.

      Після другої поплив. Третя язик розв’язала.

      – Борщу б… Маминого, – сказав.

      – То їдь!

      – Куди?

      – До матері, – тоскно мовив тато. – Може, не розучилася ще…

      – Якого мені туди… – язик ледь ворушився. – Сама повернеться… Тепер… Уже не треба… мені допомагати. Я тепер… сам…

      – Сам? – тоскно перепитав тато. Помовчав. – То вчися і борщ сам варити.

      – Чого б це?!

      – Бо материного довго чекатимеш…

      – Чого б це?

      – Що? І досі не втямив?… – Тато важко підвівся, пішов до дверей. – Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?

      Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!

      – Спиватися, – процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки – обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.

      – Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! – Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!

      Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.

      – І якого? – кидав недобре. – Що за свято?

      – Свято?… Яке свято?! – бурмотів Бронька. – Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…

      Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила