Биті є. Макс. Люко Дашвар

Хіба? Ти ж не віриш… – читала його думки.

      Підхопилася з крісла, по голках… Боса. Й не зойкнула. Нахилилася до сидіння, провела по ньому долонькою – на блідо-кофейній оббивці лишилися червоні плямки.

      – Кров, – зітхнула. – От біда…

      Руки до неба. З неба крізь стелю – дощ. Та рясний. Падає на крісло, і уже з крісла на підлогу червона від крові вода лине… Онде, ще мить – і попливе Максова постіль…

      – Що… Що ти робиш? – вигукнув, самий жах у голосі.

      – Прибираюся… – у воді по коліна. Та заклопотана вкрай, серйозна – усе те крісло від крові миє, ялозить по ньому долонькою.

      Врешті зупинилася. Роззирнулася розгублено.

      – А коси… Коси ж мої де?

      А нема рудих кіс. Під червоною водою й не роздивитися, що на підлозі.

      – Ти пірни… – Максові у вічі. – Я не можу… Потону…

      – Люба…

      – Гаєш! Гаєш час… Що ж ти? Як же я без кіс?

      – Зачекай… Треба б… зрозуміти…

      Зойкнула, головою захитала – ой, гірко – нахилилася до води червоної та раптом – шубовсть у неї! І нема…

      Макс став на постелі, як на острівці, – навкруги море червоне хвилями б’є. Крісло у тім морі гойдається. Вітер його до Максового острівця жене. Стиснув щелепи, аж у вуха стрельнуло, заплющив очі і хотів було стрибнути з постелі в море! Заплутався у простирадлах, повалився на ліжко і щосили учепився в подушки, як у рятівні буї.

      На ранок пані Женя зайшла до синової кімнати. Присіла на край ліжка, торкнулася синового плеча – знала, як кінестетика пробудити.

      – Максимчику…

      Макс розплющив очі, здивувався безмежно.

      – Що ти тут робиш, мамо? – похапцем підхопився, роззирнувся. Дідько! Він же вдома. – Вибач… Доброго ранку.

      Як той дурний – по кімнаті, лоба пальцем тре, очима стріляє. Зупинився біля крісла, зиркнув на нього.

      – А це що? Кров?…

      Пані Женя насупилася стривожено – що з сином коїться?! – ближче підійшла: на блідо-кофейній оббивці темні, ледь помітні плямочки.

      – Сліди від шоколадних крихт. Невже забув? Як із Лондона приїжджав, так усе «Hershey’s» нам привозив, наче ми того не бачили. Давно хотіла це крісло викинути, та ти його любив…

      – А… Так.

      – Поснідаєш? Дора омлет із шинкою та пармезаном тільки-но підсмажила.

      – Дякую… – усміхнувся. «Hershey’s»… Дійсно. Щоразу, як додому з Британії їхав, якогось біса тягнув батькам шоколад.

      Накинув м’який махровий халат.

      – Умиюся і буду.

      Пані Женя ступила тільки крок, як побачив – з килима голка стирчить. Ще крок – мати на неї ступнею… Ухопив її за руку – стій!

      – Що, синку?…

      Нахилився, підняв з підлоги голку. І мимоволі обернувся до крісла, наче у ньому й досі сиділа Люба, спостерігала скорботно і байдуже. «Знову… не зміг», – подумав спокійніше, ніж зазвичай…

      Думкам, взагалі, полегшало. Роздобрішали надіями, заспокоїлися за ніч на шовкових простирадлах. Оптимістичні