Биті є. Макс. Люко Дашвар

пропонував нормальний, професійно розроблений проект з альтернативної енергетики. З гарантіями іноземного інвестування, бо після Лондона залишилися неформальні зв’язки з однокурсниками, а вони не лузери, діти магнатів з усіх куточків світу. Мене радо приймали, як тільки дізнавалися, що мій тато – той самий впливовий нардеп Володимир Гнатович Сердюк. Мені чемно відмовляли, як тільки уточнювали, що за проектом не стоїть Володимир Гнатович Сердюк. А я сам без батьківських грошей – нічого не вартий?! Там… у звичайному житті, звідки я нині повернувся… так і думають. А я думаю… що вам усім тут бракує здорового глузду… І милосердя. А якщо ти запитаєш про Любу, мамо, то скажу – облиш! Не згадуй.

      Мати раптом видихає шумно, вмикає настільну лампу, хоч син і сказав – не треба світла…

      – Прости мені, Максиме… – шепоче розгублено.

      Макс чекає чого завгодно, тільки не покаяння. Дивується безмежно.

      – За що, мамо?…

      – Не знаю… – щира.

      Макс червоніє, як малий. Перед очима картинка з далекого дитинства. Йому було тоді рочків шість. Застряг посеред величезної калюжі, ні зрушити, вода у гумові чобітки. «Забери мене!» – відчайдушно крикнув матері, і вона пішла прямо по калюжі у дорогущих черевичках «Miu Miu». Підхопила сина на руки. «Мама поряд! Поряд!» – повторювала. І сьогодні вночі, коли він побачив її на Костянтинівській, у голові билося те саме, хоч і не признавався собі: «Забери мене». Мама не зрадила. Мама… поряд.

      – Ти мені прости, – шепоче глухо.

      – За що? – обережно закидає пані Женя, а в душі – дзвони. Мій ти єдиний! Повертаєшся… Хвала Господу…

      – Не знаю… – знизує плечима Макс, душить відразу, бо знає…

      Пані Женя ковтає сльозу. Ні, ні, досить! Не плакатиме при синові, прибереже на крайній випадок. Вихлюпує бурхливо, ніби розмова точиться не першу годину і все про одне.

      – От, приміром, я би впала з мосту…

      – Я би стрибнув за тобою… Не вагаючись, – відповідає на автоматі і з жахом усвідомлює: то правда.

      – Знаю, синку! Бо ти – прекрасна, порядна, шляхетна людина.

      От і все! Почув. Пані Женя ще говорить і говорить – про те, що у сина є кеба і вона варить, аналізує вчинки і точно вміє відрізнити біду від авантюри, та Макс не чує, ковтає відразу. У нього найкраща мама.

      На душі стає легко. Точки відліку повертаються на давно обжиті місця, яма розміром з державу зменшується до прикрої незначущої вибоїни на рівному шляху. Дюк поправляє герцогську корону…

      – Накажу Дорі, щоби постелила… – чує голос матері.

      Знічується: що за Дора тут? І раптом відчуває страшенний голод.

      Мама усе знає. Надолужує. Першою спішить до кухні: ходімо, Максиме! Перекусимо. А давай по чарочці «Camus»? За те, що схаменулися… Бо не можна дозволяти чужим людям сім’ю руйнувати.

      Стіл заповнюється наїдками – тут і ікра, і ніжна сирна запіканка, і справжня італійська салямі, і запечена качина грудка у мандариновому соусі. А він смердючими чебуреками і дешевою піцою давився… Ковтає слину і мимоволі стискає