Биті є. Макс. Люко Дашвар

Він так не думав… А Люба? Та теж?… Та й інші…

      – Помиляєтеся, – у порожнечу.

      Носаком у двері – дорогу! Кімнатка на Костянтинівській кліпнула вікнами услід: не повернеться… Ніколи…

      Вночі Київ не бажає розмов – зайві! Із прикрістю роздивляється балакучих: що за йолопи тут у нас? Ага! Двійко дівчаток у підстрелених спідничках сунуть темним провулком, дзеленчать: «А він…», «А я…» Та замовкніть, дурепки. Ніч – сафарі. Що запропонуєте мисливцям? Цноту? Каблучку? Сережки з вухами, худий гаманець? Життя?… Ану брись додому язиками чесати!

      Макс вийшов у темний дворик, вже повернув до арки (через неї – на Костянтинівську), аж почув від голої вишні, що вона стирчала посеред двору, тихий стогін. Вдивився і розгледів тільки лису голову сусідської дивакуватої дівчини – певно, шаленіла від «Солдата Джейн» чи просто сповідувала філософію мілітарі. Задерла голову догори, підборіддя у небо, на шиї – важка чоловіча долоня…

      Макс отетерів – задушить! Смикнувся, крикнув раптом щосили:

      – Ей! Курити хочеш?! Ей! Тобі… Ти… Там… Уже йдуть… Пішли… Йди! Йди за мною! – кричав бозна-що, швидко сунув геть. Серце цокотіло: страх, страх…

      Вискочив на вулицю. Позаду важкі кроки. Чи то ввижається? Не аналізував, біг у бік Контрактової, хоч смислу в тому мізер: що далі від даху, то більше мисливців…

      – Максиме! – почув.

      Смикнувся від несподіванки, скосив очі: на перехресті «лексус». Мама?… Похапцем озирнувся у бік темної арки – нікого… Фу ти…

      …А у дворику на Костянтинівській кремезний голомозий здоровань гладив важкою долонею шию лисої дівчинки, усміхався іронічно:

      – У тебе тут усі сусіди – крейзі? Переїжджай до мене…

      – Ні, – сказала лиса дівчинка. – Тут буду. Тут є космос.

      П’ять місяців тому, у червні, пані Женя вкрай легковажно поставилася до синового демаршу. Ну, гримнув дверима, ну, пішов… Повештається і повернеться. База-то тут! Та час ішов – місяць, другий… Чоловік подався до Європи у державних справах, знайомі виїдали очі німими запитаннями: «Женечко, а чим зараз твій Максим займається?», старий тато Перепечай – завжди допомога! – цього разу впав у маразм, бо пропонував направити до Макса кількох міцних хлопців з власної охорони…

      – Скрутять і вмить додому доставлять, – казав.

      – Щоб навіки зненавидів?! – обурювалася пані Женя.

      Засумувала… Навіть схудла на вісім кілограмів, а до того ж жодна дієта не допомагала. І що робити?! Чоловік по брюсселях вештається – та хай хоч зовсім згине! А от без Максимчика – неможливо! Що з дитиною коїться?! Як той волоцюжка у якійсь халабуді оселився, грошей не бере, кудись самотужки лупиться… Чи до біди далеко? І навіщо тоді усі батьківські клопоти – освіту блискучу забезпечили, квартиру на Хрещатику купили, «мазераті», та й банківський рахунок у Максимчика немалий. А чоловік ще три роки тому зробив сина акціонером великого банку й енергетичної компанії. Падають грошики з місяця у місяць – живи та радуйся, синку. А він… «І не шукайте!»

      Яке