Биті є. Макс. Люко Дашвар

ж… не скривдиш каліки?

      – Мамо, прошу! – скривився гидливо. Матері у вічі… Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би матері: ти… ти не сподівайся, що раз я твій син, то й розмірковую вашими з татом категоріями. Що житиму тим же безглуздям, що й ви! Я Дюк, мамо, і не моя провина у тому, що у мене геть нешляхетні батьки… Думаю, у тебе ще з’явиться привід пишатися… Не тільки тим, що ви з татом вклали у мене… Тим, чого досягну сам-один… А я стану… багатим і шанованим. У гості – запрошу. У власні плани – ні…

      – До себе поїду, – тільки й зумів.

      – Зараз, зараз, синку…

      Пані Женя підхопилася моторно – ключі від синової квартири принесе, та й від автівки, а ще банківські картки – усе лишив, як біг хтозна-куди.

      Лише кивнув. Дочекався, поки за матір’ю зачиняться двері, підвів на Дору очі.

      – У мене працюватимеш! – вимовив чітко.

      Дора так широко розкрила очі – вії сторчма. Захитала головою заперечливо – ні, ні.

      – Не хочеш?

      Завмерла. Кивнула обережно – так, не хочу.

      – Чому?

      Плечима знизала…

      Макс рвучко підвівся, ухопив Дору за руку.

      – Дурненька! Я тебе щасливою зроблю! – ляпнув те, чого і сам від себе не очікував. Усередині розцвіла ружа вселенського милосердя. На голові засяяла герцогська корона, біля столу скупчилися музики – осанна!

      Видихнув шумно. Що утнув? Чергове безглуздя чи подвиг? Утонув у чорних Дориних очах. Знітився.

      – Ти… у місті була? – ні сіло ні впало.

      «Ні», – хитнулися чорні кучері.

      – А сни бачиш?…

      «Так», – хитнулися чорні кучері.

      – А ти… сама звідки? – й не помічав, що й досі стискає Дорин зап’ясток.

      Дора висмикнула руку, усміхнулася винувато, потяглася до кишеньки у фартуху. Дістала блокнотик і ручку. «Теребовля» – написала. Закивала – так, так, я з Теребовлі.

      Де воно таке?

      – Ти… повнолітня?

      «19», – вивела у блокнотику.

      Здивувався. Невже?!

      – Київ покажу… – буркнув збуджено. – Хочеш? – додав. Про своє… Бо хотів і бажання ніяк не вщухало.

      До повного щастя – один технологічний крок: забрати ключі і гайда. Із дівчиною. На «мазераті». До власної розкішної квартири на Хрещатику.

      Пані Женя – як чула. Принесла ключі-картки, наказала Дорі збиратися і, поки дівча складало у теребовлянську торбу нехитрий крам, усе їла сина очима, бідкалася подумки: споганили дитину… Геть іншим повернувся. Та то… не біда. Головне – повернувся. А всьому іншому пані Женя раду дасть.

      Недовго думала. Тільки-но Макс із Дорою від’їхали від дому – на «лексус» і до тата, старого Перепечая: що робити?!

      Перепечай саме диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру, який при його зятеві Сердюкові іміджмейкером рахувався. Ромі – брись, доньку вислухав:

      – І що за біда? Як і чпокне дівку пару разів, так та не проговориться.

      – Тату, та коли ти вже зі