Биті є. Макс. Люко Дашвар

не Люба, – сказав.

      Замовк. Скривився, наче жили тягнуть.

      – Потонула… – додав немилосердно.

      Макс вишкірився люто, обернувся до Гоцика… Вигукнув, наче усі навкруги поглухли.

      – Бачив її!

      – Помилився…

      – Сам помиляєшся! Вона тут! Поряд. Нікуди не від’їжджала! І повертатися не збирається! – задихнувся, замовк, опустив голову. – Одного не втямлю… Навіщо? Навіщо обіцяла повернутися… Просила свою матір, аби та переказала нам – чекайте…

      Гоцик зітхнув із прикрістю.

      – Нічого Любина матінка нам не переказувала. То я збрехав… Люблю прибрехати…

      Упав на диван. Пику скривив.

      – Йди вже геть, Максе… – буркнув врешті. – Смикаєшся усе, місця собі не знайдеш… – замовк, запалив «Прилуки», очі у стелю. – Ну, спробував пожити, як усі люди… Ну, не вийшло… То таке… Пережуєш… Бабла вистачить…

      Макс не проковтнув. Спробував. Виховання змушувало. Та образа застрягла у горлі, полізла на язик…

      – За цю діру, до речі, я плачу! – мовив зверхньо.

      – Точно, чувак… – Гоцик підвівся. Недопалок у підлогу – вмри! Дістав із шафи дорожню сумку, повкидав штани-футболки, пішов до дверей. – Прощавай…

      Макс так здивувався, ніби побачив, як Люба з мосту летить на біс.

      – Ти здурів? Ніч…

      – А пофіг! Давно хотів… Мені тут стіни плечі дряпають…

      – Та стій, куди?! Що за звичка: плюнув і гайда…

      Заступив двері, дивився на міцного, як гора, незворушного Гоцика – і стільки думок… Годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би Гоцику… Та що в біса відбувається?! Ви… усі такі чи тільки ти і Люба?! Вам язика відтяли?! Говорити… зайве?! Нащо дертися кудись, зриватися і бігти, падати і зникати безвісти, коли можна усе – геть усе! – обговорити і знайти… вихід. Ти зараз теж… летиш з мосту! Бо ти тупий, упертий, примітивний, жорстокий йолоп! Як ти опинився в університеті Шевченка?! Та ще й на філологічному?! Тобі б сокирою махати на ешафоті середньовічної ринкової площі! Помреш за принципи?… А вона жива. Регоче з нас, руда… Пішла по життю далі, покинула мене у своєму минулому підло й зрадливо. І тебе… І тебе покинула, Гоцику! У цій дірі! Тож зрозумій ти, врешті, людино без імені… Вчинок – наслідок продуманого рішення, якщо ти нормальна цивілізована людина. Якщо тобою керують інстинкти і емоції – ти летиш з мосту… Сам… Коли ти летиш з мосту – нікого поруч! І нащо? Людина повинна розуміти, куди йде. От ти… Куди?! І як можеш залишати мене тут самого… Я ж…

      – Я ж тобі довірився… – тільки й зумів.

      Гоцик усміхнувся злодійкувато, відштовхнув Макса від дверей.

      – Матінці поплачешся, – кинув байдужо.

      І гайда. Отаке падло.

      Макс оглух. Не чув, як рипіли відпрацьовані дошки. У вухах верещало, наче хто врізав поміж очі – хтозна, як на ногах встояв. Зі стелі, а чи просто з неба на голову-плечі-руки лилося щось невидиме, та таке важке й огидне – аж зігнувся.

      Роззирнувся з гидливістю, мовби вперше побачив облуплені стіни тоскної хавірки, провалений