Пер Ґінт. Генрик Ибсен

чиста

      І це для мене?

      Сольвейга: Все для тебе тільки!

      Тепер ти мусиш всім для мене стати.

      (У сльозах)

      Найтяжче було з Гельгою прощатись…

      Та тяжче ще із батьком тихим-кротким,

      Та тяжче всіх із ненькою… з усіми!

      Пер Ґінт: А знаєш ти про це, моя дитино,

      Що я не маю ні кола, ні тину?

      Сольвейга: Невже ж була б я з всім тим розійшлася

      Для скарбів світа, з чим душа зрослася?

      Пер Ґінт: А знаєш ти, що хай там за горою

      Мене хто стріне, то кінець зі мною?

      Сольвейга: На що слова тут тратить без потреби –

      Усе те знаю і прийшла до тебе.

      Пер Ґінт: Так геть запори й замки дерев’яні!

      Немає місця тут брудним думкам,

      Коли поріг ти мій переступила,

      Моя хижина замінилась в храм!

      Позволь, царівно, хай на тебе гляну,

      Вгору підійму вибрану, кохану,

      Одежі край устами доторкну!

      Повір, не зблуджу по крутих стежках.

      Не впаду – сонце несучи в руках!

      Візьму тебе, піднявши вгору руки,

      Аби тебе собою не скалять

      І понесу на ясні ниви-луки,

      Де заворожені квітки про щастя снять…

      Моє ти сонце, ти дитя пещене!

      Й подумать тільки– ти цвітеш для мене?

      Та знай – тужив до тебе я весь час,

      Для тебе я строїв у лісі хату,

      Для тебе я звалю її і враз,

      Нову з підвалин вистрою палату!

      Сольвейга: Нову чи ні – там гарно, де ми в двох,

      Тут легко дихать повними грудьми,

      А там внизу так вузько, душно-парно.

      Тікала я відтіль, немов з тюрми,

      А тут у тому шумі скільки мрій

      І тонів скільки в цій тиші – тут гарно!

      Пер Ґінт: І певна ти в цьому, ламаєш всі мости?

      Сольвейга: Потік, що ним пливу, не вміє взад плисти.

      Пер Ґінт: Моя ти вся! Війди в нутро, як пані,

      А я піду набрати в лісі дров;

      Нехай горить, весь час сторожитиму грані,

      До приказів твоїх стоятиму готов.

      (Відчиняє двері. Сольвейга входить у хату. Пер стоїть хвилину спокійно, нараз вибухає голосним сміхом і радісно підстрибує)

      Царівно ти моя, віднайдена, здобута!

      Тепер є в мене ціль – новий терем здвигнути.

      Бере сокиру і йде. Цієї самої миті виринає з корчів пристаркувата жінка в подраній зеленій намітці, за нею йде, спотикаючись, огидний хлопчисько із фляжкою в руці.

      Жінка: Здорові були – Пере Легкодуху!

      Пер Ґінт: Це що? Це хто?

      Жінка: Старі, давні знайомі.

      Моя хатина тут при твоїм домі –

      Сусіди ми.

      Пер Ґінт: І я цього не знав?

      Жінка: Як дім строїв ти, мій тоді ж ставав.

      Пер Ґінт: (хоче йти)

      Спішусь.

      Жінка: Як завше. Тільки – як біжи,

      Та я тебе чи сяк, чи так – догоню.

      Пер Ґінт: Тут помилка.

      Жінка: Я раз лиш помилялась;

      В той день, як ти обіцював мені.

      Пер Ґінт: Обіцював? Кому? Якого чорта?

      Жінка: