Пер Ґінт. Генрик Ибсен

хочеш ти красу мені вернути,

      То мусиш прогнати її і забути!

      Пер Ґінт: Геть, відьмо!

      Жінка: Мій Пере – шкода твого крику!

      Пер Ґінт: Я лоб тобі скручу!

      Жінка: Попробуй – скрути!

      Лиш знай, я не впаду від твого удару.

      Піду собі нині та завтра прийду –

      Пройду через двері і в кожну хвилину,

      Коли ви, обнявшись, присядете вдвох,

      Будете про щастя своє жебоніти,

      Я поміж вас влізу й свого зажадаю;

      З обома ти будеш кохання ділити,

      Обоїм цілуї будеш роздавати,

      Один раз для неї, а другий – мені.

      Доволі на нині, а завтра прийду.

      Пер Ґінт: Пекельна потворо!

      Жінка: Однак твого сина

      Годуй собі тату. Ну що ж, чортеня,

      Чи підеш за татом?

      Хлопець: (плює на Пера Ґінта) Плюю я на тебе!

      Пожди, я сокирою ще догоджу!

      Жінка: (цілує хлопчиська)

      Яка ж бо головка в чортяти! Напевне

      Ти батька свойого у кут заженеш.

      Пер Ґінт: (тупає ногою)

      Коби так далеко відсіля!..

      Жінка: Як близько.

      Пер Ґінт: (стискає кулаки)

      І все те! –

      Жінка: І все те – «з нічого робить!»

      Мені тебе шкода.

      Пер Ґінт: Як страшно обидно!

      Сольвейґо! Ти серце моє золоте!

      Жінка: Звичайно – найбільше страдають невинні.

      Дитину за те б’ють, що родичі свині.

      Плентається назад в хащі. За нею хлопчисько, жбурнувши фляжкою в Пера Ґінта.

      Пер Ґінт: (після довгої мовчанки)

      «Покинь, зверни!» – казав Кривий. Так, так!

      Розсипався терем царський. Між вами

      Піднявся мур стрімкий, непроходимий…

      Усе кругом противне і безцільне…

      Покинь, зверни! Не йти ж мені пробоєм,

      Шукати стежки, що веде до неї.

      Не найду… Справді, щоб не було стежки?

      Читав колись я десь про каяття,

      Та де, коли, що було там? Тут книжки

      Нема, а я забув слова і мисли…

      Ніхто мені в пустім, безлюднім лісі

      Цього закляття не повість. Мій Боже!

      Покута. Що ж – для цього треба літ,

      Життя цілого треба – ех, як нудно!

      Розбити все, що ясне і промінне

      Й куски докупи братися ліпить?

      Так можна скрипку склеїти, та дзвін

      Розбитий, вже ніколи не задзвонить,

      Квітки, ногами стоптані, не встануть.

      Та ні – це ж привид, неприємний сон,

      Тепер він зник з очей, та з серця

      Хіба він зникне? Піде вслід за мною,

      Забрудить все довкола і споганить…

      Невже ж і Інгрид й три лісні повії

      Прийдуть і схочуть, щоб я їх носив,

      Вгору піднявши, на руках, мов сонце?

      Покинь, зверни! Хай будуть твої руки

      Немов найвищі в тім лісі смереки,

      То ще заблизько ти б її тримав,

      То ще би власним брудом забагнив.

      Значиться – треба обійти, минути,

      Піти без втрати, як немає жнив,

      Стрясти мов порох з себе і забути…

      (Робить