Глибше, ніж секс. Мария Волкова

квартири. Я провела її до кімнати та вклала в ліжко. «Чорт, в мене ж лише одне ліжко, – згадала я, – нам що, доведеться спати разом?!». Цієї ночі я точно не ляжу поряд із цим спиртзаводом! Дівчина плюхнулася на ліжко й вирубалася. А я зітхнула з усвідомленням того, що сьогодні спатиму на підлозі. На щастя, я згадала, що бачила в коморі ще один матрац, який вже, цілком можливо, їла міль. Я вийшла з кімнати, тихо зачинивши за собою двері, а після цього подумала: «А навіщо ж я далі крадуся? Це тіло й так не здатне нічого почути зараз – хоч дискотеку влаштовуй». Витягла з комрічини матрац, і, коли вдарила по ньому долонею, вверх здійнялася маленька хмарка пилюки. Кинувши матрац біля ліжка, я постелила на нього чисте простирадло, навіть два, з надією вберегти себе від пилу й лягла спати з розумінням, що ніяких пояснень я сьогодні не почую.

      Я лежала на матраці і вдивлялася в голу стелю, намагаючись щось там розгледіти. Але на ній було порожньо, на відміну від стелі Дениса, на якій був приклеєний плакат якогось гурту. Зловивши себе на цій думці, я викинула стелю з голови, повернулася на бік, обняла руками подушку й заснула. Сни мені часто снилися дебільні, тому я була вдячною за людську здатність забувати їх майже одразу після пробудження. Цього разу уві сні хтось плакав, стогнав. Невже я знову плачу під час сну? Мама колись будила мене всю в сльозах від якогось нічого жаху. І я розплющувала заплакані очі, бачила перед собою стривожене обличчя мами і заспокоювалася. Цієї ночі я розплющила очі й зрозуміла, що плачу не я, та й не снилося мені нічого такого. Рюмсання лунало зверху – на ліжку. Я миттю підскочила.

      – Що за нафіг? – чувіха сиділа на ліжку, обійнявши руками зігнуті коліна, і плакала.

      – Ти чого? – повторила я, дивлячись на дівчину знизу вверх. Вона мовчала, тихо схлипуючи, а я не наважувалася вилізти на ліжко й сісти поруч.

      – Те, що тобі терміново потрібно десь перекантуватися, якось пов’язано з твоїми синцями, я вгадала? – вона глянула на мене й кивнула. Я зітхнула і опустила погляд на темну підлогу.

      – Вони все вирішують за мене, вони вирішують усе в моєму житті. І те, зі скількома синцями я піду на пари, залежить від їхнього настрою, – роздратовано пробурмотіла вона.

      Я зрозуміла, що мова йшла про батьків. Завжди складна тема. Дівчину прорвало, і з її сумних очей знову полився град сліз. Мені стало її шкода, і страх вилізти на ліжко кудись зник. Я сіла поруч із нею.

      – Так ось чому ти так нажралася, – наче сама до себе сказала я. – Ей, вони не варті цього, чуєш? Я поняття не маю, хто ти і якого біса я пустила тебе у свою квартиру, але вони не варті цих сліз. Діти не повинні плакати через батьків, а батьки не повинні лупцювати дітей!

      Коли трапляються непорозуміння з рідними, кортить утеки від усіх, а від них – у першу чергу. Чому ж вони вбивають нас? Повільно та жорстоко, цілячись у саме серце або ж туди, де нам найболючіше – у те місце, де ми вразливі, і фраза «сіль на рану» – це занадто мало, щоб описати весь той біль, яким нас можуть наповнити. Як ми можемо вживатись із соціумом, якщо