Глибше, ніж секс. Мария Волкова

Новий, незнайомий колектив – це чомусь завжди так складно. Тому я придумала, що потягну туди свого нового знайомого. Я дочитала оголошення та побігла до того кампусу, у якому абсолютно не вміють варити каву, з надією знайти там Дениса.

      Окрилена новою ідеєю щодо свого дозвілля, я бігла калабанями у своїх осінніх чоботах, оббризкуючи каламутною водою з листям перехожих дівчат. Вони смішно пищали, щось обурено вигукуючи мені вслід, та я продовжувала бігти. Діставшись входу в кампус, я крізь прозору призму скла побачила хлопця, який сидів за високим, наче в барі, кріслом, і дмухав всередину паперового стаканчику, смішно скрутивши губи в трубочку. Я зробила крок до вікна і з широкою посмішкою постукала по склу просто перед його носом. Денис сіпнувся, розливши трохи чаю собі на руки, і я прочитала на його вустах нервове та гучне: «Сука!» Тепер, коли напій стікав по руках, було точно зрозуміло, що це чай. Я скривилася, вискаливши зуби, та, зробивши на обличчі кислу, співчутливу гримасу, так і не змогла приховати посмішки. Не виходить нам спокійно привітатися – я постійно його лякаю. Напевне, варто заклеїти собі рота, зв’язати руки, ноги і взагалі все. Я зайшла всередину, хлопець продовжував ображено дмухати в стаканчик. Я дістала з кишені сумки пачку сухих серветок з ароматом конвалії і простягнула йому їх:

      – Вибач… Як ти? Ось, тримай, я маю ще вологі, в разі чого. Сильно обпікся? – висипала я ряд запитань, наче з кулемета. Хлопець мовчки перевів свій обурений погляд на мене. Спиною пробігли мурахи, і я подумала, що він зараз виллє залишки того чаю мені на голову. Та його похмурі брови враз змінили свою форму, очі набули звично хитрих обрисів, і з уст пролунало:

      – Ти такими темпами наступного разу вб’єш мене, – спокійно відповів хлопець. – Давай, розказуй вже, – додав просто, – через яку новину я так постраждав? – з посмішкою запитав Денис. Звідки він знає про новину? Зрештою, байдуже, зараз це не важливо.

      – Ходімо зі мною на курси журналістики, у нас в універі є таке, і я вирішила: чому б ні? Ти як?

      – Журналістики? Хм, то тебе на історію музики тягне, сьогодні – журналістика. А ти впевнена, що визначилася з професією? – недовірливо запитав хлопець.

      – Та яка нафіґ різниця? Буде весело! Тобі ж, напевне, набридло грати на…. На тому, на чому ти там граєш, – а, до речі, на чому ж він грає? – на секунду задумалась я. – Спробуєш себе в іншій галузі!

      – Тобі пощастило, що я починаю тебе побоюватися, і саме тому піду з тобою на журналістику.

      На одну мить я засмутилася, але одразу ж зраділа та підставила долоню, щоб отримати від хлопця «п’ять». Він неохоче та все ж дав мені те бажане «п’ять» і запропонував сісти на сусіднє крісло біля нього. Тепер у мене була компанія для відвідування гуртка, і це було однією з причин полюбити цю осінь.

      – Хочеш нову класну пісню? – запитав Денис.

      – А вона така ж класна, як та, що ми слухали того разу? – відповіла запитанням я, лукаво прищуривши очі.

      – Ем… – затнувся