Глибше, ніж секс. Мария Волкова

я поки що не збираюся, – поділилася планами Віолетта.

      Я зробила ковток кави і, чорт, чому всі вміють її варити, окрім мене? Але, якшо зі мною житиме ця дівчина, навички барісти мені все-таки не знадобляться.

      – Є пропозиція, – наливаючи собі каву, мовила дівчина. – Я не маю з собою речей, тому мені потрібна твоя допомога з проникненням у квартиру моїх батьків.

      – А чому б тобі просто не піти додому самій і не взяти речі? – не зрозуміла я. – Як не як, це ж і твоя квартира також.

      – Я не хочу, щоб батьки бачили мене, бо тоді, скоріш за все, я більше не повернуся сюди.

      – Вони що, прив’яжуть тебе?

      – А біс їх знає… Завтра в обід підемо, вони саме будуть на роботі, швидко візьмемо все необхідне, гроші та звалимо.

      – Чому ти не попросиш своїх друзів? – наважилася спитати я.

      – Я ж казала, у мене їх нема, всі роз’їхалися на навчання. Я сама залишилася гнити в цій дирі зі своїми батьками, – знервовано відповіла дівчина. – Ось так, знаходиш друзів, звикаєш, а потім вони звалюють подалі від тебе й ти лишаєшся сама в цьому болоті. Залишилися тільки знайомі, на яких ризиковано покладатися, ну й одногрупники.

      – Чому ти не вступила в інше місто? – намагаючись виявити розуміння, запитала я.

      – Тому що мої «вельмишановні» предки сказали, що не платитимуть за те, щоб я бухала в іншому місті, і я залишилася тут, розуміючи, що перспектив у мене все одно немає. Лише за друзів сумно. Ну, тобто за себе, що залишилася без них.

      – Ну, ти завжди можеш поїхати до них, та й вони, гадаю, приїжджатимуть додому, – не знаю, який із мене психолог. – Ти надто все драматизуєш, – заспокоїла я.

      – У них нові міста, нове життя – без мене, – дівчина опустила очі в чашку кави й зробила ковток, а я вирішла не продовжувати цю тему, змінивши її на більш позитивну.

      – До речі, якщо в тебе немає планів на цей вечір, мій знайомий виступатиме в одному клубі з гуртом, сьогодні, і ми запрошені, – пожвавішала я, думаючи, що це покращить її гнітючий настрій.

      – Це той твій кавалер з універу?

      – Ем…Так, але він не мій кавалер, – відсахнулася я.

      – Ну так, нехай буде, – бовкнула дівчина, а я не бачила сенсу сперечатись і щось доводити, тому просто змовчала.

      – Я так розумію – це знак згоди?

      – Та окей, якщо там буде бухло і народ, я за будь-який рух.

      Дівчина допила каву, помила в умивальнику руки, промокнула їх вафельним рушником, що самотньо висів на спинці крісла і пішла до кімнати.

      – Тоді сьогодні о 20:00 зустрінемося тут і підемо, – крикнула я їй у слід.

      – Окей, – долинуло з коридору.

      Я була рада, що вона погодилася, хоча з самого початку ні на мить у цьому не сумнівалася. Я боялася сама йти в невідому компанію, до одногрупників Дениса чи просто лівих людей, де лише я – незнайомка. Це лякало мене, але зона комфорту іноді лякала ще більше. І хто допоможе мені в цьому краще, ніж ця шибайголова? Я була настільки вдячна, що вона прибрала за собою на моєму ліжку, що була готова хоч би й щодня кудись її запрошувати.

      Я прогуляла