Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

антикультурної брутальності?

      Куркульський ідеолог, що змушений писати в умовах диктатури пролетаріату, зрозуміло, надзвичайно цинічно ставився до своєї літературної роботи. Побільше нашкодити, по змозі без того, щоб на тому шкідництві його було викрито. Побільше урвати матеріальних благ від ненависної йому радянської влади: «Найголовніше для письменника – гонорар» (IV—9). Тут Вишня виразно показує свою психологію проститутки від літератури, психологію багатотиражного комерсанта з високим гонорарним тарифом і багатьма перевиданнями.

      І тепер нарешті про останній розбор дотепів.

      Куркульська наволоч не вдержиться, щоб, навіть маскуючись, виразно вишкірити свої зуби на радянську владу, на той ворожий йому соціалістичний зріст, що буяє навколо нього:

      «Сядеш собі (за клунею): вітер віє, сонце гріє, картопління навіває думки про всесевіт, про космос, про соціалізм» (І—11). А ось про національне питання.

      «Є в селі ще одне дівчина, що її тут звуть: “Та вона руська”… Національної ворожнечі не помічається: спить з місцевими парубками» (I—32).

      Ось і інше: у хаті-читальні, колишньому будуарі князівському, «колись… княжата плодились, а тепер там свідомість плодиться» (I—121).

      Надів Кіндрат штани, подививсь… «свобода скрізь, як після революції» (II—45).

      А ось ще інше:

      Архангел розповідає богові на небі, про те, що робиться на терені Радянської України:

      «…На базарі чув: моляться… тільки молитви якісь нові… все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та молитва і в бога, і в христа, і в печенки, – селезьонки… Сумно, боже – розпаскудився народ… не слухає вас».

      І нарешті, про останню категорію дотепів.

      Досить навести їх, щоб зрозуміти всю дешевину, всю бездарність цього куркульського юмориста.

      Вишня колись сам писав: «Нещасний нарід усі гумористи, бо навіть, коли зуби болять, мусиш писати веселе» (IV—8).

      І, справді, хіба оцю бездарну халтуру можна назвати юмором?

      «Мою потилицю поклало в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у «далі» (I—26).

      «Село думає, що за два роки можна всі місця перечухати» (I—64).

      «Сорочка Одарочці підіймається вище того місця, про яке ви зараз думаєте» (I—74).

      «Свинею зветься така людина (стій, стій, стій… не туди заїхав… Отак завсіди, як про свиню почнеш, так когось із знайомих згадаєш)» (II—25).

      «Знайшлося в Семена Івановича Гуляя (розуміється, в його корови, а не в його) теля» (II—156).

      Дуже часто ця бездарність сполучається з поганими пасквилями на нашу дійсність.

      «Хрест золотий, а по позолоті по тій купочки біленькі – то птиця господня антирелігійну пропаганду заводить» (І—109).

      Про осоавіахім: «Колективного пустимо газу на вся вразі та супостати» (II—145). На тему про зв’язок між містом та селом:

      «І от коли агенти у дядьків воли купують та потім за ці воли по десять кар-бованців виплачують, – то не лицем вони купують, а зовсім іншими органами» (I—115).

      3. ПРО ОБРАЗИ ОСТАПА ВИШНІ

      Візьмемо