Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

до бабусі треба звикати. Звикати? Чому звикати? «А то не треба було пити й ковтка», – каже вино.

      Олеся бере в пальці оливку. Здушує. Думає: «Мама двічі брехуха, вона хоче мене обдурити».

      І розуміє, що сама вона хоче, щоб мама її дурила. Щоб усе, що сказала мама, було неправдою. А вино обдурює й ніякої біди немає. Є хвороба. Підозра на хворобу, а мама все одно б колись покликала бабусю…

      Яке дивне у неї ім’я. І смішне. Даздраперма. Олеся не витримує й прискає.

      – Що таке, Олесю? – мама.

      – Оливка, – пояснила Олеся. – Я її не так ковтнула. То оливка…

      Оливка, а бабуся Даздраперма. Виявляється, бувають і такі імена. Чи Тракторина було б ліпше? А може, Електрина… Ой…

      4

      Потім була прогулянка містом. До центру Луцька дісталися тролейбусом. Бабусі належало показувати місто, й вони показували.

      – На місці цієї площі колись був міський сад, – мама зробила жест рукою, – сад простягався від собору, аж за театр. А тут, навпроти пам’ятника Лесі Українці, – арка, вхід до саду.

      – Так, я пам’ятаю, як у далекому сні, – сказала бабуся. – Тоді тут справді був сад і росли великі дерева.

      – Ви… Ти теж колись жила в Луцьку? – Олеся.

      – Ні, приїжджала до Луцька на нараду медпрацівників, – пояснила бабуся. – У нас була екскурсія містом.

      – Бабуся колись працювала на Волині, – пояснила мама, – в молодості.

      – Після медучилища, за направленням, – зітхнула бабуся. – Колись, тобто якось, я тобі розповім про це…

      Вона вмовкає. Подвійне слово «колись» танцює довкола Олесі й висіває ще одну загадку. Якщо бабуся колись, бозна-коли, працювала тут, у цих краях, то тут могла народитися і її, Олесина, мама. Не так, як вона знала. Не за версією мами. Маминою версією про те, що невідомо хто приніс її, маленьку, в дитбудинок, що вона, можливо, була донькою якоїсь прохачки з голодного сходу України, котра залишила дитину в Луцьку. Їхнє прізвище трохи дивне – Косик, але то, Олеся знає, по татові. Який був афганцем – чи тепер уже не був? А дівоче, мамине, теж не зовсім звичне – Снігурець. Отже, як у бабусі…

      «Як усе просто, – думає Олеся. – Нарешті просто…»

      Вона йде посеред двох найрідніших їй людей. Вона щось каже до них і вони до неї. Чи одна до одної. Та Олеся відчуває: тепер, коли багато що прояснилося після бабусиного приїзду, насправді мало що змінилося, двоє найрідніших їй людей не стали ближчими одна одній. Вони йдуть насторожені й намагаються загасити цю настороженість розмовою.

      А ця вулиця… А цей будинок… А ця кав’ярня… А тут, де тепер ювелірна крамниця, колись була ще одна кав’ярня, в якій збиралася луцька богема… А там далі будинок у псевдовізантійському стилі…

      У них є ще таємниця, якої не знає Олеся… Чому мама, по яку приїхала бабуся, щоб забрати до Києва, знову сюди вернулася? І ще не одне «чому».

      Олеся раптом відступила трохи назад, взяла маму й бабусю за руки – маму правою рукою, а бабусю лівою – й з’єднала їхні руки. Вона щасливо й трохи пустотливо всміхнулась до обох. І вони обоє, але наче по команді, посміхнулися. Тільки усмішки вийшли вимученими, а коли