Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

неподалік їхнього будинку Віту перестріла невродлива вуграста дівчина. Старша з вигляду на пару років.

      – Тебе звати Вітою?

      – Так.

      – Едик просив тобі передати.

      Вона ткнула в руку Віті папірець і швидко пішла. Мовби втікала.

      Едик? Звідки? Він же в тюрмі.

      «Звідти», – сказав хтось Віті, котра тремтячими пальцями розгортала папірець – піваркуша шкільного зошита в клітинку. Там було два коротких рядки. Вона прочитала виведене, написане нерівними, до кінця не доведеними буквами: «Мала, напиши мені. Едик».

      Далі стояло місто, дві такі ж нерівні літери «П/я» і чотиризначне число. І його ім’я та прізвище: «Грищенку Едуарду Миколайовичу».

      Віта довго стояла посеред міста. Гучного, наповненого рухом і голосами великого міста. Вона думала про те, треба написати чи ні.

      Писати? Їй?

      Чому вона повинна писати?

      Цей чоловік значно старший і злочинець. Вона лиш дівчинка і школярка. Вона з іншого світу – доброго й правильного. Вона…

      «Але він, він хоче, щоб ти написала», – сказав хтось.

      Віта оглянулася. Людям, що йшли в один і другий бік людною київською вулицею, було байдуже до неї. До звичайної дівчинки, школярки, яка невідомо чого спинилася. Невідомо чого оглянулася – раз і вдруге. І втретє. Декотрі з перехожих теж оглядалися, інші здивовано дивилися, оминаючи. Її, Віту. Вітусю. Вітульку…

      «Я боюся», – раптом подумала Віта.

      Боїться чого? Чоловіка, який написав коротку записку? Але ж він далеко, у в’язниці, справедливо покараний.

      Віта мусила признатися собі: так, його? Але вона не тільки боялася. Щось більше за страх жило вже в ній. Жило й ворушилося, от яка біда.

      І все ж вона його переборола.

      Пе-ре-бо-ро-ла!

      Вона зовсім не боїться. Жодного злочинця, грабіжника і хто він іще… Жодного. Вони огидні, чужі. Противні. І ще… Вона радянська піонерка. Гарна, розумна дівчинка, донька розумної мами. Чемна. Зі своїм життям, у яке брутально вторгаються.

      «Я не буду відповідати. – сказала собі Віта. – Не писатиму, от і все. Він забуде про мене».

      Їй стало легше на душі. Чомусь страшенно захотілося морозива. Його продають он там за рогом, на вулиці, що перетинає ту, якою вона йде. Віта пішла за морозивом. Вирішила, що розповість про все мамі.

      Морозива в кіоску не виявилося.

      – Зачекай, зараз мають підвезти, – сказала тітка-продавчиня.

      Віта не стала чекати. Подумала чогось, що морозиво буде зовсім не холодним і стікатиме по пальцях. Так уже раз було. Навіщо чекати? Вона піде додому, до мами. Мами Дази. І все розповість, і мама дасть гарну, розумну пораду.

      Мамі вона не розповіла.

      А через місяць майже на тому самому місці сестра Едика, котра дивилася на неї вже… вже не так приязно, як попередній раз, вручила, мовчки вручила ще один папірець. Віта розгорнула його і прочитала: «Мала, чому не пишеш? Не грайся з дядьком Едиком».

      Віта здригнулася. І знову,