Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

київського професора. З тринадцяти років писала. З тринадцяти.

      Мама Віта:

      – Майже з чотирнадцяти. Джульєтті теж було стільки. А може, й менше.

      Бабуся Даздраперма:

      – Але Ромео не був бандитом. Не грабував. Коли він повернувся, тобі вже було вісімнадцять.

      Мама:

      – Ти й досі не віриш у любов. Не ту, абстрактну. А до конкретної людини. У кохання.

      Бабуся Даздраперма:

      – Вірю. Але коли через чотири місяці він пішов знову на грабунок, на розбійний напад, покалічив людину, а потім вдруге сів…

      Олеся дізналася: мама, її мама, вирушила за Едиком, тобто поїхала в те волинське селище, де знаходилася колонія, в яку відправили Едика, коли він здійснив новий злочин, кинула медінститут і влаштувалася прибиральницею, а вже потім санітаркою в тамтешньому «дурдомі», далі у медчастині при колонії. Потім закінчила медучилище й стала медсестрою. А що Едик, як кримінальний авторитет, мав привілеї, то регулярно зустрічався з мамою Вітою. Майбутньою мамою Вітою. Ця любов тривала десять років, доки Едик сидів.

      Бабуся Даздраперма:

      – І чим закінчилося? Наскільки мені відомо, після звільнення він навіть не зайшов попрощатися з тобою.

      Мама Віта:

      – Ти була добре поінформована.

      Бабуся:

      – Він сам розповідав про це сину нашої сусідки, коли вернувся до Києва.

      – Отже, ти знала, де я знаходилася всі ці роки, – констатувала мама Віта.

      – Так, – сказала бабуся. – Я знала, що ти живеш при тій колонії. Ти вмерла для мене.

      – Мамо! – зойк мами Віти. – Давай не будемо. Поговоримо про те, заради чого ти приїхала.

      – Зачекайте, – сказала Олеся. – То мій батько, цей Едик, не афганець, а кримінальний злочинець…

      Вона відчула, як невидимий обруч стискає їй скроні.

      – Ні, – відповіла мама Віта. – У нас з Едуардом не було дітей. Могли бути, але він не захотів. А потім і я… Твій батько – зовсім інший чоловік.

      – Ця політінформація дівчинці була зовсім не потрібна, – суворо сказала бабуся. – Вибач, Олесю, двох дурних бабів.

      – Ти маєш рацію, – погодилася мама. – Але вона сама захотіла дізнатися правду. Мусили ж ми пояснити Олесі, чому всі ці роки були такими ідіотками. Якби ти знала… Якби ти знала…

      Вона раптом заплакала. Плакала все ревніше й голосніше. Здригалася од плачу, вся тряслася. Бабуся Даздраперма підвелася, стала гладити доньку по голові.

      – Олесю… – Мама повернулася до дочки. – Ми… ми далі граємо свою гру… – Мама Віта хлипала. – Не так було. Не так. Коли він… Едуард… вернувся до Києва… мама… твоя бабуся… приїхала за мною… А доти вона знала, де я. Ми листувалися. І вона приїхала.

      – То була не я, – сказала бабуся.

      «А що було далі? – подумала Олеся. – І яка ще гра тепер? Про що вони?»

      2

      Вітине дитинство пливло, посміхалося, цвіло – легке, світле, радісне, приємне, наче сонечко, яке цілувало її кожен ранок у щічку, іноді раніше за маму, іноді пізніше, але мусили поцілувати обоє – сонце і мама. Мама сама вдалася схожою на