Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

її сумління виростають із надто правильного зразково-ідеалістичного виховання, яке йшло від мами.

      Мама… Мама Даза… Вона нічого не нав’язувала доньці, принаймні грубо, але тактовно й наполегливо формувала її смаки. І виразним жестом, докірливою інтонацією, ненав’язливою, мовби між іншим, бесідою-лекцією, чому треба чинити чи казати так, а не інакше, давала зрозуміти, що донька чинить не так, відчувати докір того ж сумління за нетакий вчинок. Пізніше Віта скаже собі: докорів було багато. Надто багато.

      До головного маминого лозунгу «Не панікувати!» тулилися, мовби шикувалися в струнку шеренгу, й інші: «Усе в житті має свої закони і правила», «Гарний смак робить людину духовно багатою», «Роби тільки добрі вчинки», «Перш ніж щось вчинити, подумай», «Не роби прикрощів нікому», «Найбільше покарання – твоє сумління». Якось Олесі після чергового делікатного морального уроку здалося, що ці слова складаються у дивну навіть не мозаїку, а просто мішанину й вигукують самі себе, утворюючи геть абсурдні речення. Вона засоромилася, а потім почала переставляти ті слова по-своєму. Виходило щось таке: «Усе в житті робить людину духовно багатою», «Закони і правила – тільки добрі вчинки», «Подумай і не роби», «Найбільше покарання – гарний смак», «Роби твоє сумління». І найабсурдніше: «Прикрощі – твоє сумління». Але чогось саме воно прив’язалося, наче реп’ях.

      Можливо, її підсвідомий бунт проти надто великої правильності й моральності мами так би й лишився бунтом у підсвідомості, адже мама нічого поганого дочці не бажала, не тисла, не кричала. Світ отримав би ще одну правильну і високоморальну, ну, трішки-трішки занудну людину. Навіть у школі вона дедалі частіше повторювала мамині слова. Оцінювала інших за маминими критеріями. Усе було б інакше… Добре… Якби…

      Якби Олеся не зустріла Едика.

      Цей хлопець був не тільки неформальним лідером ровесників, а й грозою мікрорайону, де вони поселилися. Мав недобру славу хулігана і розбишаки, правда, безжалісного, проте справедливого. Він уособлював світ, для Віти (як і мами Дази) чужий і незрозумілий. До них доходили якісь чутки про бійки, розборки, ба, крадіжки, ночами іноді чулися жахливі крики, що долинали з пустирища за їхнім п’ятиповерховим будинком.

      Це був інший світ, знаний звіддалік, наче легке, хоч і небезпечне марево.

      Світ, який вони воліли не знати й засуджували.

      Світ виріс перед Вітою на стежці, якою вона ризикнула вертатися зі школи через те ж пустирище.

      Виріс наче з нікуди, постав перед Вітою – високий, широкоплечий, в чорних штанах і картатій сорочці. Вітині очі, підняті з трепетом, вперлися у чуже чорне волосся на грудях, яке виднілося з надто розстібнутої сорочки.

      – Утю-тю, яка гарнюсінька школярочка.

      Він торкнувся пальцями Вітиного підборіддя. Ледь-ледь, але вона здригнулася.

      Віта намагалася дивитися сміливо, але відчула, як тепер задрижало все її тіло.

      – Твоя мати – медсестра?

      Несподіване запитання чомусь забило подих.