Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

доню, твоя бабуся з того часу, коли дітям давали чудернацькі імена, – пояснила мама. – Хлопчиків називали Кімами або Віленами, що скорочено означало – Комуністичний інтернаціонал молоді чи Володимир Ілліч Ленін.

      – Були ще Маркси й Енгельси, – озвалася бабуся. – А дівчат називали Тракторинами, Електринами та Інтернами. Ще Сталінами. А мене назвали Даздраперма, що скорочено означає російською – «Да здравствуєт пєрвоє мая».

      «Дурня якась», – ледве не вимовила Олеся.

      – Такий був час, – приречено зітхнула бабуся, а може, то Олесі так здалося.

      – Я десь читала, що перед війною тільки в Києві було кілька сотень Даздраперм, – додала мама. – Але всі вони потім, після війни, поміняли свої імена. Тільки твоя бабуся одна лишилася Даздрапермою.

      – Імена даються раз у житті, – бабуся вимовила це суворо, ледь розтискаючи губи. – Мені судилося бути Даздрапермою, я нею і помру. Імена не вибирають, як і місце народження.

      – Авжеж. – Мама Віта ледь усміхнулася.

      – Чого ж я… я не знала про бабусю? Ви якісь… – Олеся зловила ротом повітря.

      – У нас про таких казали: обоє – рябоє… – відповіла бабуся.

      Тут Олеся подумала, що мама схожа на її неочікувану бабусю. Ні, швидше схожа вона, Олеся, внучка. Ніс, лоб, очі… Теж сірі й виразні.

      – Відчуваю, що варто спочатку дещо пояснити, – сказала мама.

      Олеся потім, лишившись на самоті, не раз і не два заплющувала очі й затуляла вуха, аби прогнати видиво, яке поставало під впливом почутого, аби зникли неймовірні звуки, які складалися в речення, а речення – в історію, якої досі не знала. Бо… Бо навіщо їй знати те все? А проте, вона вже знала, хоч розповідь поставала по-новому, і з тим самим змістом, ще і ще.

      Олеся кликала тоді на допомогу інші звуки – знайомих пісень, голосів співаків, котрі співали. Проте вони швидко зникали. Не витримували, як не могла витримати й сама Олеся.

      Мама перервала її напівмарення:

      – Я маю тобі пояснити, чому приїхала бабуся.

      – Чому ти нарешті дала про себе знати, – суворо, надто суворо, аж в Олесі мурашки побігли по тілу, сказала бабуся з чудернацьким ім’ям. – Якби не ця біда…

      – Біда? Яка біда? – Олеся аж зойкнула. – Мамо, що трапилося?

      – Я тобі зараз поясню, – сказала мама.

      Олесі стало страшно. Вона не хотіла чути ні про яку біду. Хтось помер? Але хто? Досі мама казала, що вона, мама, дитбудинківська, а тато Олесі, з яким у неї було кохання ще з дитбудинку, військовий, загинув в Афганістані, навіть тіло не змогли привезти на батьківщину. Тоді хто? Яка біда? Може, в мами були (чи є?) брати й сестри й котрийсь помер?

      «Нарешті дала про себе знати», – почула Олеся начеб відлуння голосу цієї жінки.

      Отже, повідомила мама?

      Але про яку біду?

      Олесі стало ще страшніше.

      І, проганяючи цей страх, відігнала можливість впустити біду до своєї свідомості, виструнчено сіла на диван, промовила:

      – Може, спочатку ви мені скажете, чому я досі не знала, що в мене є бабуся? Мамо!..

      Мама Віта зітхнула.