Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

Просто я… Ходімо.

      Дорогою до будинку Олеся сказала, що хай бабуся не думає, що вона тепер слухатиметься. У неї своє життя. Тільки її. І ніяких прав ніхто на нього не має. Окрім хіба мами. Але мама хвора, в лікарні. Тож далі будуть кожна сама по собі. Вона й готувати вміє.

      – Ти ж бачила, що я майже нічого не їла, що ти готувала, – казала Олеся. – І прати я вмію. Отже, кожен сам по собі. Я б сама лишилася, але не треба тривожити маму.

      – Дякую, – сказала Даза.

      – За що?

      – За те, що ти так все добре обдумала і розклала по поличках.

      – Ти смієшся? Насміхаєшся наді мною?

      Олеся спинилася. Стояла, й Даза відчувала, як у внучки знову все закипає.

      – Ні-ні, що ти, – поспішила запевнити бабуся.

      Але нотка іронії у її голосі була. Нота до. Нота ре.

      «Мені хочеться ревіти, як білузі, – подумала Даза. – Та чи білуги ревуть, чи риба плаче? І хто чує її плач?»

      У квартирі Олеся сказала:

      – Спатимеш у кімнаті. У нас, слава богу, і ліжко, й диван. Ти не бідна родичка.

      – Я дуже багата родичка, – сказала Даза. – Тільки дурна.

      – Підозрюю, що не така вже дурна.

      – От і порозумілися.

      Олеся показала, пирхаючи при цьому, як сердита кішка, як розкладається ліжко-крісло, на якому спала мама Віта. Наче підкреслювала, що бабуся не знає, як це робиться.

      Сердито сказала, що їм добре спалося удвох, але мама відділилася. Щось на неї найшло. Нехай повернеться, спатимуть разом. Як дві лесбіянки, хі-хі. Знаєш, хто це?

      – Знаю, – сказала бабуся.

      Звісно, Даза не змогла відразу заснути. Не мог-ла. Кликала сон, а він не йшов.

      Почала рахувати: спочатку козликів, потім слоників. Подумки молилася, хоч не знала, добре це чи ні і чи можна взагалі навіть подумки молитися в ліжку. Потім заплющила очі й дала собі слово не розплющувати, доки не засне. Ніби, як засне, то могла розплющити.

      І коли вже сон почав гладити її м’якою пухнастою лапкою, почула голос вредної Олесі:

      – Бабусю, ти не спиш?

      – Ні, – сказала Даза. – Не можу заснути.

      – І я не можу.

      – То поговоримо? Чи ти не хочеш?

      – Не знаю. – І після паузи: – У тебе було щасливе дитинство?

      – Як тобі сказати… Спочатку дуже щасливе. Десь років до десяти. Ні, трохи менше.

      – А потім?

      Даза відповіла не відразу. Помовчала, бо надто зненацька було задане запитання. Ні, не так. Не те запитання та ще й серед ночі. Болюче для неї.

      – Давай, я тобі розповім краще про щасливе.

      І вона розповіла. Про життя в різних містах, переїзд до Києва, про тата Романа й маму Риту. Про те, як вона любила чекати тата, як любила оте вечірнє підкидання вгору. Чим далі говорила, тим більше здавалося, що розповідає не вона, а хтось за неї. Хтось чужий її голосом. Хтось, хто давно знає про це щасливе дитинство і ось вирішив розповісти. Бо думає, що вона не знає про нього.

      Тут вона спинилася. Тиша в кімнаті аж бриніла. Олеся. Олеся наче не дихала.

      – Оле…

      Даза обірвала себе на півслові. Бо зрозуміла, що внучка просто заснула