Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

другу половину, – сказав, коли відірвався.

      Потім Віта дістала томик Сосюри, почула стримане:

      – Спасибі. Згодиться.

      І тут Віта сказала, що пам’ятає його листи, що вивчила їх напам’ять.

      – Справді? Можеш прочитати?

      Віта взялася читати. Вона читала мовби чужим голосом, а в голосі росло здивування й дивними, ніжними, поетичними словами, й тим, що стало виростати з словами, за звуками, що почали ставати мелодією. Нечутною, але такою, що існувала. Уже існувала. Уже звучала. Враз Віта збагнула: слова і є мелодією. Те, що в словах чи за ними. Те, що в ній самій зараз.

      – Ну ти даєш, мала, – почула вона. – Такий кайф. Ніби й не я писав.

      Едик попросив розказати, як закінчила навчання. Віта розповіла. Сказала, що, повернувшись до Києва, поїде до подруги в село відпочивати.

      – Он як? Ну, відпочивай, набирайся сили. Тобі ж школу кінчати.

      – Телепню, – сказала Зіна. – Віта заради тебе вперше в житті обдурила маму. Цінуй.

      – А я й ціную, – він посміхнувся. – Колись нагороджу. Дайте тільки вирватися звідси. Хай мала тільки дождеться. І все буде, як у кіно. До щастя на паровозі поїдемо.

      Тут він спохопився:

      – Ти що, Зін, не привезла? А то сухе їдло дерти горло начинає.

      – Чого ж нє…

      Зіна полізла під спідницю і дістала (знов спалахнули Вітині щоки) невеличкий бурдюк.

      – Тут літра, – сказала. – Більше боялася.

      Едик узяв бурдюк, витягнув ледве помітного корка, відпив.

      – Клас. Мій любимий первачок на корені. Покайфуємо з корешами.

      І до сестри:

      – Та лахудра, Наташка, не знайшла? Чи відкупилася?

      – Та, певне, відчула, як обмацувала. – Зіна бридливо скривилася. – Зразу натякнула. Я їй і дала четвертак.

      – Сука, – різонув Едик. – У нас неї каптьорочною бл… називають. Мало не щоночі в бараку ночує, шваль. Навіть, як не чергує, й то приходить. Могла й десяткою обійтися.

      – Ну так і сорочку ж защитала. Я сама призналася, щоб утішити.

      У сусідній кімнаті, де, очевидно, теж проходило побачення й звідки чулися голоси, раптом вони переросли в крик – чоловічий, затим жіночий, удари. Явно кликали на допомогу. У коридорі загупали кроки, знову крик – виразніший – мабуть, відчинено двері.

      – Сопляк, уб’ю, на…

      І ще брудніша лайка. Голос:

      – Иди, иди, счас свое получишь.

      Потім глухий удар, зойк, жіночий крик навздогін.

      – Наташка, мабуть, лупонула, – сказав Едик. – Да-ак, придурків тут хватає. До Костолома жінка вроді приїхала… Зірвався… Да ну його… Давайте про своє балакати. Кажи, мала.

      – А що казати?

      – Просто кажи. Щоб я чув твій голос. Щоб на рік вистачило.

      Віта взялася розказувати, як змінюється їхній мікрорайон. Чим далі вони розмовляли, чим більше вдивлялася Віта в Едика, тим більше дивувалася. Вона боялася побачити зломленого і змарнілого, а він виглядав змужнілим, взагалі мовби новим, певним у собі, з гумором, таким, що начеб нічого не втратив, а навпаки – набув. Набув що? Чого? Упевненості, самовпевненості?