Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

по собі, горда, незалежна. Мамина, так. Але й маминою вже не була. Вона…

      Віта затремтіла й зараз, під час заливчастої Людчиної мови. Потоку. Ні, вона нічия. І дощу нема, і не мокне, надворі літо, і їх чекають танці. Танці-шманці, веселі, безтурботні, без будь-якого тремтіння – внутрішнього чи зовнішнього. У швидкому ритмі. Чи в ритмі вальсу або танго.

      Перед танцями обов’язково тре було передивитися кіно. Й вони подивилися, заплативши отих всьогісінько двадцять копійок – виробничу картину, де гарна дівчина не могла пробачити хлопцеві, що він, бідолаха, не може стати передовиком. Страждала, переживала за нього. А як дивилася – гордо і покаянно.

      – Дурепа, – прошептала Людка Віті на вухо. – Хлопець же який! Та я б такого й злодія полюбила. Ой, вибач…

      У відповідь Віта несподівано стисла тимчасовій подрузі пальці. Міцно-міцно. Зі злістю, образою, але наче й змовницьки. Справді, Людка знала про неї надто багато. Але була певна: доки вона, Віта, їй потрібна, Людка нікому нічого не скаже. А після школи розійдуться, як у морі кораблі. Тоді стане байдуже, хай варнякає, що хоче. Швидше б пережити цей рік.

      Танці… Музика… Віта вміла танцювати, недаремно ходила в гурток бального танцю. Танцювала й на шкільних вечорах, кружляла так велично й граційно водночас, що класна подруга (не Людка, звісно, а Тамара, Томочка) сказала:

      – Ти як пава. І лебідь. Лебідка.

      – То пава чи лебідка? – Вона тоді засміялася.

      – Пава й лебідка. Мені б так танцювати! Я б показала, хто я така.

      – Ти й так люксова.

      У сільському клубі було до трьох десятків хлопців і дівчат. Людка сказала, у суботу, а особливо в неділю, буде більше.

      …Її запросив найстарший на вигляд. Високий, дужий, з-під закачаних рукавів сорочки виглядало густе чорне волосся. Від нього, як і Едика, йшло потужне гаряче тепло.

      – Ти справді з Києва? – спитав, коли прокружляли коло.

      – Так.

      – Твоя подруга казала, що в технікумі вчитеся. Можна взнати, в якому?

      – Можна. – І тут на Віту напала злість, підкотила до горла – роби, що хочеш. – Ми не вчимося в технікумі.

      – А де ж?

      – У школі. Перейшли до десятого. Можете сказати завідуючій. Чи он тим… патрульникам.

      – Не кусайся. – Він легко стис їй руку. – Не подумав би, що школярка.

      – Тепер будете знати. Ми – малолітки.

      – І у малоліток закохуються, – тихо напівсказав, напівпрошептав.

      «Везе ж мені», – подумала Віта.

      – Не в таких, як я, – уголос.

      – А ви – які?

      – Зіпсовані, – раптом ще зліше сказала Віта.

      Він спробував заглянути в її очі. Щось відчув? Чи просто шукав погляду? Нехай. Нехай. Даремно. Усе даремно.

      Їй перехотілося танцювати. По закінченні, коли її партнер галантно провів до першого ряду клубних стільців, Віта встала й підійшла до Людки. Та пришвидшено дихала, очі блищали. Віта сказала, що в неї болить голова.

      – Що з тобою? Толик образив?

      – Толик?

      – Ну,