Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

Роботи ще побільшало, а часу поменшало, та незмінним лишався ритуал. Тато ріс на роботі, росла й донька, ритуал лишався. Правда, тепер тато вже не підкидав, а підносив на руках – її сильний, найкращий у світі тато. Ще Даза, стомлена чеканням, могла загратися, пізніше – зачитатися, тоді тато, коли заходив до квартири, питав: «А де мій м’ячик?» Даза вибігала й удавано-сердито казала, що ніякий вона не м’ячик.

      – М’ячик-підкидунчик, – сміявся тато.

      – Не підкидунчик, а пустунчик, – вставляла слово мама.

      Якось тато з Дазою на піднятих високо руках і притуленою до нього мамою Ритою сказав, що їм не вистачає такої фотографії, що мусять зробити.

      Але роботи більшало, часу меншало, обличчя в тата осувалося і сіріло, не завше й був тепер веселим, коли вертався додому. Як почав сам, бо пізно, вечеряти. Даза чула крізь двері, який став тривожний час, вороги-шкідники лізуть з усіх щілин.

      – Хто б міг подумати, що Віктор така сволота, – якось почула Даза. – Сипати бите скло в цукор! Сволота! Стріляти таких мало. Запхнути б йому те скло в горлянку.

      Сердито брязнула об тарілку кинута виделка. Тихо зойкнула мама.

      – Дай-но графинчик, – почула Даза. – Може, полегшає.

      Віктор? Який Віктор? Дядько Вітя, котрий приїздив з обласного міста над Дніпром і смішно робив доньці друга пальцями «козу», а потім урочисто вручав великого, величезного цукерка, зробленого спеціально для Дазочки-приказочки.

      – При… при… при… Ось зараз ще щось згадаю…

      – Я не приказочка, – більше вдавано супилася Дазочка.

      – Тоді прислівочка, – сміявся дядько Віктор. – Із словом, солодшим за цукерку.

      – І не прислівочка.

      – Тоді сливочка – гарна дівочка, вишня-абрикосочка, на траві – маленька росочка.

      – Ну вас…

      – Тоді ким тебе назвати, Кізочкою?

      – Ні. Ос…

      – Осою. Кусючою осою?

      – Осликом. От!

      Дазі вже зовсім не хочеться сердитися. Гніватися. Супитися.

      Дядько Віктор був богатирем зі казки, як і тато. Червоним богатирем, сильнішим за всіх Котигорошків і, тим більше, Гориничів.

      Дядько Віктор – ворог, який сипав скло у цукор? Даза уявила це, уявила, як мама сипле такий страшний цукор їй у чай, скрикнула, затулила личко руками й заплакала. На долоньки рясно потекли сльози.

      – Дазочко, що з тобою?

      То мама відчиняє двері до її кімнати.

      Даза теперішня чує, як тихо відчиняються вхідні двері, які вона не зачинила на замок, бо боялася, що засне й не почує дзвінка. Або стукоту в двері, якщо відключать електрику. Її страхи, що з віком стали рости. Хоч зараз нізащо б не заснула. Але боялася.

      Прийшла Олеся.

      – Привіт, бабульок, – каже вона незвично весело.

      Такою внучку Даздраперма ще не бачила.

      – Де ти була? Ти знаєш, котра година?

      – Здається, півдванадцятої твого хвилювання.

      У Олесі голос аж надто безжурний. І раптом, глянувши