Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

видать, не впервой.

      І вже у дверях упівоберта голови повідомила, що засудженому Грищенку за неналежне дотримання правил розпорядку колонії дозволено лише короткотермінове побачення з найближчими родичами тривалістю до двох годин.

      – Я знаю, – сказала Зіна.

      – Тогда наслаждайтесь свиданкой. Счас приведут вашего красавца.

      Щось особливе було в її інтонації при останніх словах. Щось особливе… Навіть надто особливе…

      Едик увійшов хвилин через п’ятнадцять-двадцять.

      10

      «Зараз прилетять тисяча голубів, але й виповзуть сто змій», – зненацька подумала Віталія-Віта-Вітуся.

      Хтось підказав за її спиною цю думку. Невже вона стосувалася Едика, що от-от мав з’явитися? Чи її розбурханої, розтривоженої, розкиданої невідомо в які куточки душі… І уяви, що за ці дні зазнавала польотів і приземлень, сягаючи блакитної висі й боляче вдаряючись об тверду землю.

      Десятки разів уявляла цю зустріч. Боялася й уявляла. Знов і знов. Прикликаючи уяву, як щось вкрай необхідне для химер і реальної картини. Намагалася вгадати, що скаже, та слова кудись ховалися, втікали й вона чула голос: «Так не буде».

      Порожня (вони двоє тут тимчасові й перелякані гості) кімната із заґратованими віконцями і грубими меблями почала стискуватись, роблячись неможливою для людського перебування, тим більше – зустрічі.

      «Я зараз закричу», – подумала Віта й зіщулилася.

      Чому знову мовчить Зіна? Скільки можна мовчати?

      А Едик зайшов рвучко, наче ввірвався потужний вихор.

      – Ну, здрастуйте, сестрички, – гукнув дуже навіть весело, наче й не був в’язнем. – Лисички-сестрички мої.

      Обняв і поцілував – рвучко, мов знав, що відберуть, – спочатку сестру. А потім обережно, наче й доторкнутися боявся, – Віту. Але тут же притиснув міцно, аж у Віти запаморочилось у голові й ледь хруснули кістки. Віта почула його шепіт:

      – Боже, як ти здорово пахнеш, мала. Півжиття прожив, щоб почути…

      Віта спалахнула, вистрибнуло з грудей серце – вже не спіймати, й несподівано, задихаючись, прошептала:

      – Я ж приїхала.

      – Бо я чекав, – він засміявся, відірвався нарешті й сказав: – Ну, розказуйте й показуйте. Бо час-часок цокає й краде наші хвилиночки. А дядько солдат стрілки, казав, не переведе.

      Від нього лишився з Вітою легкий запах чоловічого поту, начеб трохи підсмаленого волосся й чогось схожого на кору чи деревну стружку. Усе це трималося на струмені потужного тепла.

      «Так пахне чоловік, – подумала Віта. – Чоловік, якого ти боялася. І боїшся. Чи вже ні?»

      Сіли за стіл. Зіна дістала закручену в банці тушонку, а в другій – домашню ковбасу, банки з полуницями й малосольними огірками, яблука й білий хліб, що вже засох за дорогу, часник. Едик схопив посудину з ковбасою, стукнув об ріг стола, засміявся:

      – Чорт, міцно закрутили.

      Відчинив двері, гукнув:

      – Служивий, ножа принеси. Не бойся, банку открыть.

      Той щось відказав у відповідь, тоді Едик:

      – Да ты меня знаєш, я на дурку не пойду. Тем более при таких гостях.

      Солдат