Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, – балакав, жартував з нею… Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи; в’язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серці надію вдвох се добро поживати… Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито… Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль…

      «Hi, не продам! хай краще зогниє на моїх очах… а не продам!» – думав він.

      На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та – як одрубав – грізно промовив:

      – Нащо ви його ведете сюди? Хліба я не продам!

      Усі здивувалися, аж поторопіли.

      – То коли не продаси, – заґвалтував жид, – насцо з було мене водити? Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. – Та й побіг з двору.

      Чіпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увійшли.

      – Чи ти не здурів, Чіпко? – трохи перегодя питає Лушня. – Такого дорогого купця та відіслати… Кому ж ти хліб збудеш?

      – Я сказав, що не продаю!

      – А що ж? Хіба краще, як він у тебе зогниє?.. Га?.. Лежить собака на сіні…

      Чіпка грізно зиркнув на його… Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.

      – Га-га, братця! Є! гуляй! – кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою.

      – Де ти запопав? – зрадів Пацюк.

      – Знайшов, братця!

      – Де?

      – У шинку…

      – Як же ти?

      – А так… – Матня показав руками, як він схопив пляшку.

      Розмова повернула на інший шлях.

      – Та як же ти – чи украв, чи одняв? – допитувався Пацюк.

      – Не питай, як, а питай – чи добра! – каже Матня, частуючи Пацюка.

      Той похвалив. Матня до Чіпки.

      – Ось на, братику, покуштуй! Ось – на! Сказано: губи злипаються, така добра!

      Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв’язала язики, почались кази та перекази…

      Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліба не продає?

      – Не продам я жидові, – одказує Чіпка.

      – Та кому ж ти продаси його?

      – Нікому!

      – А шкода! Зогниє – так ні за цапову душу… й чарки горілки не вип’ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?

      – Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!.. – верзе Чіпка вже напідпитку.

      – А нащо ж воно?.. Одно ж – зогниє!..

      – Ну, так стійте: піду завтра до Грицька… Коли йому не продам, то хоч так віддам…

      – Тю-тю! То ти краще мені так віддай, – каже Лушня. – Я знаю, як поверну. А Грицько – що? Звісно – багатир: візьме собі, поживе й спасибі не скаже…

      – Другому нікому не продам… не годиться!

      Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб – то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згоджувався.

      – Я з ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупі овець пасли… Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч