Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

наскладала!.. А тепер – рідна дитина все по шинках розносила!..

      Сльози в три ручії ллються; жаль та досада давить одурене материне серце… Насилу підвелася з скрині.

      – Боже! Великий заступниче! – замолилася, здіймаючи руки до Бога, – єдина надія, єдина утіха, – та й та мене одурила… Побий же його свята твоя сила, де він ступнем ступить, куди він лицем повернеться, коли він так зневажив матір стару! Дай йому, Господи, діждати такої шани та честі від своїх діток…

      Та зв’язавши останнє своє збіжжячко в клуночок, перекинула через плече, перехрестилася – і пішла до сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від їх дворища.

      Немає тоді Чіпці впину, немає заборони, бо й у хаті нікого немає… Так, з побитими вікнами, стояла вона на край села пусткою. А Чіпка – одно гуля, з шинку до шинку сновигає та знай тягне з господи все, що тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латана свитка, драні штани та одним одна сорочка – чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде в свою пустку… Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба…

      – Нащо то в тебе хліб гниє в стіжках? – раз питає його Лушня. – Продай його жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде…

      – А справді, – промовив Чіпка.

      На другий день кинулись хлопці вишукувати купця. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чіпка коло стіжків.

      – Чіпко! – гукнув Лушня ще за двором, – купця ведемо.

      – Жида?

      – Еге ж.

      – Жидові не продам!

      – Тю-тю… Чому? Який чорт не купив, то купив, аби гроші дав.

      – Оже я жидові не продам…

      – А почому, Овраме, за копу даси? – не слухає Лушня, торгується.

      Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долоні, роздивляється.

      – А поцому буде? – питає тоді.

      – По карбованцю даси? – каже Лушня.

      Чіпка стояв одсторонь коло одного стіжка, та в землю дивився, міркував щось.

      – Ой, вей! за цей гній? – скрикнув жид.

      – А почому ж ти думав?

      – По копі с сагом… більсе не мозна дати…

      – Іди ти к бісовому батькові! – одрубав Чіпка та й пішов сам до хати.

      Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.

      – Ні, Овраме, – каже Лушня, – за таку ціну ти ніде не купиш.

      – Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш, – увернув Пацюк, – це хліб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався… Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі – як порох сухе… Ось дивись! – та й висмикнув зсередини стога жменю жита.

      Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.

      – Ось на, подивись – яке жито!

      Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв і розглядав