Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Грицьку! ой, братіку! не кажи так… важко мені, пече мене таке слово…

      – Не знать, що вигадуєш, Чіпко! не знать, об чому турбуєшся?.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися…

      – Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю… Ти тільки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?

      – Знав…

      – Ти чув, що її одібрали в мене… знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: «Це твоя земля, Чіпко, володій нею!» А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали… Узяли та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо… На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся… І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав судовикам… от і рішенець: не твоя земля, Чіпко! То була твоя, а тепер – не твоя!..

      – Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? – пита Грицько. – Він, кажуть, іноді помага.

      – Ходив. Поміг… Як п’ятдесят карбованців, то й поможу!

      – Що ж ти?

      – Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав – і одсудив; а дай ти п’ятдесят карбованців – тобі одсудять… А якби була правда, то цього б не було… земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю… добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають… кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати… заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те в них кебети катма… не дано їм!.. От і волоцюга я, й п’яниця, й гультіпака… А я – може, кращий від них… та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п’яниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?..

      Річ Чіпчина, як вода, ринула.

      Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-неколи зітхала тихо та глибоко…

      Пообідали. Чіпка подякував Богові й хазяїнам.

      – Знаєш що, Грицьку?

      – А що?

      – Чого це я до тебе прийшов?

      – Скажи.

      – Прийшов… чи не купив би ти в мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться… Купи ти, брате!

      – Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу – буде з мене…

      – А може, в Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, – якось любенько примовилась Христя.

      – Та й грошей у мене тепер катма, – бідкається Грицько.

      – То віддаси, коли будуть, – на те йому Чіпка. – Не хочеться мені своєї праці в жидівські руки попускати… Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене… А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш…

      – Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені!

      Чіпка задумався; очі потускніли; він потупив їх униз… Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили – і він, наче зрадівши, твердо промовив:

      – Ну, коли ж не купиш, то так візьми!

      – Нащо