Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри – перші вороги між собою…

      – А правду казав Чіпка, – промовила вона вголос – аж Грицько від дрімоти прокинувся.

      – Яку правду? – позіхнувши, питає він.

      – Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!

      – Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає…

      – Як же не діймати, коли воно так і є?..

      – Як так?

      – А так! От хоч би й я… Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала…

      – Своя сорочка ближче до тіла…

      – Ото ж то й є… Усе – коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних – ні гадки!.. Хай сироти гинуть…

      – Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.

      Христю – як хто голкою укольнув… Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька…

      – Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.

      Грицько оханувся і, подумавши, одказав:

      – То що ж, що я б не зробив? – другі б зробили! Та чого це ти так прискіпалась до мене? – перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю, та й собі гостро глянув на неї.

      Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка в одній руці, а починок у другій – заколіли… По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила…

      Грицько помітив; серце в його якось болісно тьохнуло…

      – Христе! – гукнув він.

      Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати…

      – Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чіпчині голі п’яти?..

      Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом…

      – Ох… як ти мене злякав, хай йому цур!.. – переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.

      Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав… Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й витягши люльку, довго він довбався в ній протичкою, потягаючись та позіхаючи; потім вибивав об лаву згар…

      – Піти лишень покурити, – мнучи тютюн у жмені й держачи в зубах люльку, каже він, – та подивитися на віз… чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу…

      Грицько