Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Тоді б я тобі очі видрала.

      – Якби подужала.

      – Тоді б побачив…

      Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він – на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї виплило в своїй пишній красі й обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи догори свої похилені колоски.

      Дівчина прямо глянула Чіпці в вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала:

      – Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

      – Ніколи було, – не признається Чіпка, а сам собі подумав: чому я її не зустрічав тут?

      – Що ж ти робив? – вона йому.

      – Коло хазяйства…

      – А в тебе земля ще де є?

      – Ні, нема.

      – А хата є?

      – Є.

      – А батько та мати? брати та сестри?

      – Одна мати.

      – Де ж ти живеш?

      – У Пісках. А ти де?

      – Тобі навіщо?

      – А ти ж мене питала…

      – Нащо ж ти розказував?

      – Скажи хоч: як тебе зовуть?

      – Так, як хліб жують…

      – Чия ти?

      – Батькова та материна…

      – Чудна ти!

      Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки та пильно-пильно дивився на неї.

      – Чи ти справді налагодився мене з’їсти?.. Чого ти витріщив очі?

      – Бо хороша дуже…

      Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі – гладила ними, вабила…

      – Іди вже собі додому… Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вінка доплести…

      – Нащо ж ти побила?

      – Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі!.. – Та як пихорне його руки своїми, – так Чіпка й клюнув носом у зелену траву.

      Вона зареготалася молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.

      Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»

      Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться то на неї, то в той бік, звідкіля вчувся голос.

      – Хто то? – питає він.

      – Не знаю! – промовила вона. – Та як сполохнута перепелка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхає вгору, – так вона одскочила від його, і – тільки оком моргнути – майнула подовж жита.

      Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей… Вона, як вихор, мчалася густим житом, воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати… Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею… Вона скрилася за горою… Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину – і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки, та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я – ось! Ось-ось – зараз!.. зараз…» Незабаром