Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

і отару заняли.

      – Ану, рушай! додому час! – гукнув дід уже з шляху.

      Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадів… Голову на груди звісив, очі в землю потупив… Нічого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався… Очумався уже в хаті…

      – Так отакий мій батько був, мамо?

      – Який?

      Чіпка почав розказувати…

      – Такий же…

      – Чому ж ви мені давно цього не казали?

      – То що б було, сину?

      Замовк Чіпка. Щось думав…

      – Нічого… – нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.

      Сумно стало в хаті, як у льоху… Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін… Якби його так намалювати, – сказали б: то не чоловік сидить, то – сам сум! Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє, тихо плакала…

      – Ні! Недобре зробив батько, – глухо якось, з протягом, почав Чіпка… – Ні… негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..

      – Кого, сину?

      – Панів! – одказав твердо Чіпка.

      – Що це ти, сину, кажеш? Хай їм Господь за те оддячить, а не люди!

      Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.

      Він сидів зажурений, німий, як стіна. В його думці, перед його очима, носився чорним вороном батько…

      «Бідний мій тату! – думав він. – Не знав ти долі від самого малку – може, аж до смерті… Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до Дону, од Дону – до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на інший край світа, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди… Ой, Боже наш, Боже! Ти – всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш… ти один наглядаєш над землею і маєш волю над нею… Чому ж ти не скараєш злого – хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні… ти мовчиш… мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить плач наш… наші сльози… Їх заступили од тебе вороги наші… Ти не скараєш їх… ні?!.»

      Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву, та тільки стогнав. Силу його під’їхала важка, несподівана туга; думки помутилися, куйовдились у голові без порядку, як завірюха зимою… Не пам’ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав…

      – Чого ти стогнеш, сину? – питає журливо Мотря.

      Мовчить Чіпка.

      – Чи ти нездужаєш?

      Мовчить.

      – Ти спиш, сину?

      Мовчить.

      Дощ давно вже перестав;