Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

забалакав, наче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих – трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця… Що ж з мене візьмеш?!. Я людям служу, громаді служу – за хліб, за спасибі… от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму, та й годі… Беріть?.. Легко сказати – беріть! А степ?.. а вівці?.. Я привик до цього, як до рідного… Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вівця для мене – все одно, що людина: і їсть, і п’є, і боліє… тільки не скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені він не так дозоля: я вже стара собака, натерпівся всього… А он – ягня? Зігнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу… Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину… Та не обігрію! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити… Йому ще трохи… Ще, бач… ще…»

      Дід не зміг далі говорити… Дві гарячі сльози викотилось з його старих жовтих очей і розлилося по карбованому старістю та негодами виду.

      Грицько сидів, рота роззявивши, – сам не знав, що йому казати…

      Чіпка пильно дивився на діда – очей не спускав… Лице аж пополотніло; поза спиною мурав’я лазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі – горіли, налиті сльозами пополам з кров’ю.

      – Хто? хто?! – затинаючись, скрикнув він. – Хто одбере в нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо, поки нас не вкладе!

      Дід глянув і стрівся очима з палкими Чіпчиними.

      – Пан одніме. Чіпко!.. Він одбере, мій сину!.. У двір піду – старого недовгого віку коротати в неволі… покину вас… Усе покину: степ, овець… Лиска-сердегу…

      – Не одбере він… ні! Хай тільки одбере… Я йому такого пущу півня!! – грізно каже Чіпка.

      Дід аж не стямився.

      – Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєш Бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другі погорять…

      Йому ж тільки шкоди наробиш, він собі швидко знов вибудується; а то – убогі погорять, що, може, тільки й щастя, що свій захист є… Оханись, Господь з тобою!

      Ще сумніше, ще важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворухнувся й на самі очі насовував кобеняка.

      Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнув головою: «А той же батько! як дві каплі води…» – промовив уголос.

      – Хто? – поспитав Грицько.

      – Отой! – дід указав на Чіпку.

      – Хіба ви знали батька? – пита понуро Чіпка.

      – Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

      – Хіба мій батько панський був? Адже він – москаль! – каже, здивувавшись, Чіпка.

      – То що, що москаль… Хіба москалі родяться москалями?.. Тобі ще, видно, ніхто не розказував за його…

      – Ні.

      – Ото ж то й є! Люди ще й досі не забули…

      – А що ж там? – пита Чіпка, насторочивши уха й не зводячи очей з діда.

      – Гм… бач! – Дід вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки.

      – Розкажіть, діду! – пристає Чіпка.

      – Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу… Давня то річ, – зачав дід. – Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька в горниці