Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться… не треба б на перший раз дуже й працювати… От би добре!»

      Оже Грицько, хвастаючи своєю бувалістю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно та велике! Отак поміркувавши сам з собою, – засилає він старостів до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилає в дорогу паровиць по десять за сіллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Він думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.

      – Ще моя дочка небагато хліба переїла, сидячи дома, – одказав Лоза старостам.

      Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих, присмирів, навіть зайшов якось раз до Чіпки, котрим став був гордувати, – та не застав дома.

      Оселився Грицько на зиму в чужій сім’ї, в котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданій хаті. Пристав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й почав роздумувати: яку собі жінку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива… Довго він міркував собі, перебирав у думці всіх дівчат на селі, – та сам незчувся, як і коли закохався в сусідчину наймичку – веселу, моторну й робочу дівчину, хоч і невелику красулю.

      Христя – так її звали – зосталася малою після батька-матері. Родичі, що можна було, рознесли; осталося тільки днів на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як піднялась на ноги, бачить: скільки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пішла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицькової хати, наняла Христю. Зажила вона в Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалісна. Вона жила великою сім’єю – з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя – молода, весела, щебетуха, працьовита дівчина – дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка – хазяйку. Збоку дивлячись – Христя не наймичка, а дочка рідна.

      Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жінкою; годі думати про якусь незвичайну красу, – давай лицятися та женихатися з Христею… Недовго й тяглися її любощі: після Водохрестя заслав Грицько старостів до Христі, а через тиждень наші молоді й побралися.

      На весну одібрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку биків та корівчину за останні гроші, які заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як і він, небагатим козаком-сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд – так, як і люди.

      З жінкою Грицько жив мирно, люб’язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. В будні – обоє вони працювали; в свято – ходили вкупі до церкви; по обіді – спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей