Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Господи!

      – Цареві до того діла немає. Сказано: лови! то й лови…

      – А що ж у нас ніде такого не чутно, щоб ловилося?

      – Та воно у нас не водиться.

      – А де ж воно водиться?

      – Десь за морем.

      – А хіба й за морем є земля?

      – Бог його знає. Видно, є, коли цей звір з-за моря…

      – А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти… на них і земля держиться…

      – То, може, воно там, між тими котами, й водиться! – одказав третій чоловік. Розмова на цім обірвалася.

      Ішли вже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам – з своєю думкою.

      Вийшли з міста в поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.

      Серед широкого й просторого степу, рівного як долоня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-неколи скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати, – тут йому думка розмальовувала картину за картиною… То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка – й разом перенесла його думку на село, в тиху сільську хатину, нагадала про жінку, про діток… Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, – усе в неї до ладу якось не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї в руках, – чисто, гладко… Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви, з церкви – обідати; після обіда – полягають одпочити… А тут – дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.

      – Піди, Івасю, піди гратися, – каже мати, – поки тато задрімає…

      – Ді-ма-є… ма… – лепече дитина.

      А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії й серцем радіє…

      Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову – скоса поглядає на дитину.

      – Бач, бач! розбудив батька, – каже мати, – не дав спочити…

      – Бу-див… ци-ти… – одно лепече дитина.

      – А батько візьме прута, та – аж-аж-аж-а!

      Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.

      – Жа-жа!.. жа-жа! – промовило й собі за матір’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.

      – Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе закину, – обізвався він; підвівся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка…

      – Нічого я б у світі не хотів, – шептав він серед таких думок, – тільки б хату теплу, жінку любку та малу дитинку! А то б – усе мав… Хліба б ми заробили за літо, та й зажили б цілу зиму!

      Голублячи таку думку в серці, непримітно переходив він