Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

чому?

      – Це чорт-батька-зна, що вийде. Раптом зірвались і – маєш!.. Ні, серденько! Я бачу, що ви занадто захоплюєтесь романтичним боком справи. А мені, знаєте, не до романтизмів. Тут треба зважити, підготувати ґрунт, а не так, що в один момент…

      Але я не хочу впустити слушного моменту й серйозно, поважно, власне так, як йому бажано, починаю переконувати його. Панас Павлович змагається, вигинається, ховається за найменший захист, але я без жалю вигоню його звідусіль і все більш та більш припираю до стіни. Нарешті, він вичерпує всі свої аргументи і в якійсь знемозі злякано дивиться на мене. Одначе я розумію, що цей страх є майже згода.

      – Добре! – вмить робить він з одчаєм іще одну спробу. – Я згоджуюсь, я визнаю все, і так далі, але не сьогодні.

      – Ні, сьогодні, зараз! Це слабість, Панасе Павловичу! Слабість! Так або так. Треба покінчити!

      Панас Павлович знов скидає пенсне й витирає спітнілі від хвилювання скла. Очі кліпають, як ніколи; він дихає так, неначе робив гімнастику Міллера, якою займається щоранку.

      – Ну, от що!.. – він починає і блідне. – От що! Коли вона дома, ми не їдемо.

      – Добре! – згоджуюсь я. – Але, коли нема, зараз же смалимо туди. Так?

      – Дзвоніть!.. – не дивлячись на мене, каже він тмяним слабким голосом.

      – Ні, відповідайте: так!

      – Та добре!.. Ну, звичайно…

      – Чудово!

      Я йду до телефону, а Панас Павлович з виглядом людини, яка чекає постанови консиліуму лікарів, почає ходити біля мене.

      Коли якась жінка каже в ухо мені «слухаю», я міняю свій голос і питаю:

      – Варвара Федорівна дома?

      Панас Павлович швиденько підходить до мене навшпиньках, немов бажаючи почути відповідь, роззявляє рота й так застигає, не дихаючи.

      – Ні, їх немає вдома. А хто спрашує?

      – Скажіть, добрий знайомий!

      На лиці Панаса Павловича пробігає радість, неначе в лісі промінь на світанні.

      – А як сказать? – добивається голос.

      – Так і скажіть. А давно пішла?

      – Ні, оце тільки. Вони поїхали в театр.

      – В театр? Ага, дякую!

      І я кладу трубку. Панас Павлович розгублено дивиться на мене.

      – А як же… А мені здавалось, що вона дома, – бурмотить він.

      – Пішла в театр! – серйозно кажу я й діловито озираюсь. – Ну, значить, можна їхати.

      Набираю цигарок у портсигар, замикаю шухляди стола, зазираю в гаман, чи досить грошей, неначе ми вибираємось у далеку дорогу. Панас Павлович блукає по хаті й змерзло потирає руки.

      – Ну, та що ж, їдьмо! – каже він, силкуючись усміхнутись.

      – Так, їдьмо! – відповідаю заклопотано й поважно.

      В автомобілі Панас Павлович сидить, забившись у куточок, і всю дорогу мовчить. Я починаю думати, що він уже покінчив з сумнівами. Одначе, коли ми вже під’їжджаємо до його колишньої квартири, він починає неспокійно рухатись, визирати з вікна, потім раптом хапає мене за руку й говорить благаючи, судорожно:

      – Слухайте, Якове Васильовичу!.. Я розумію, голубчику, але… скажіть, щоб він зупинився. Так не можна. Ми не обміркували.