Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

регоче й бігає по хаті. Але Клавдія Петрівна щось міркує собі, і її радість зникає потроху. Виявляється – вона не може їхати на мій кошт, а власних грошей у неї не вистачить на дорогу.

      – Ну, що за дурниці! – кажу я з досадою. – Залишіть ви це! Хочете, щоб я більше не приходив до вас?

      Справа залагоджується. Отже, через два тижні ми маємо виїхати. Клавдія починає в голос вираховувати гарячково, скільки часу їй треба, щоби пошити Кості костюмчики, скільки на прачку, кравчиню і т. д. Костя горнеться до мене і, здається, щиро почуває вдячність. Цього вечора він слухняний, лагідний, ніжний з матір’ю до такої міри, що зворушує Клавдію Петрівну і зворушується сам. Вона через щось починає плакати, гаряче цілує Костю й довго потім сидить у нього за ширмою, шепочучись. Далі Костя неголосно й несміло кличе мене:

      – Якове Васильовичу!

      Коли я приходжу за ширму й стаю біля ліжка, він раптом схоплюється на коліна, хапає мою руку й кладе її на плече Клавдії Петрівни. Сам ніяково хіхікає, лащиться до матері, потім падає головою в подушку й удає, що пустує. Мені чи то жаль стає чогось, чи соромно. Я усміхаюсь і гладжу по голові Клавдію. А вона зворушена, змішана, палаючи всім лицем, пригортається до мене й зараз же нахиляється до Кості.

      Я виходжу з-за ширми, не перестаючи усміхатись, але вже не ніяково, а теж ніби зворушено. І через щось мені згадується тут же, як Клавдія Петрівна на другий, чи на третій день по нашім зближенню, оттак само, вся зашарівшись, соромлячись і роблячи над собою страшенні зусилля, незрозуміло, заплутано запропонувала мені перекласти на неї турботу про те, щоб у нас не було дітей. І як їй до болю важко й соромно було пояснити мені, через що вона так хотіла. І як жагуче, вдячно, навіть з якоюсь розхристаністю почала цілувати мене, коли я нарешті згодився. Дійсно, вона «пила чашу до дна», як пояснила.

      Клавдія виходить з-за ширми, і ми обмірковуємо подорож. Їй, видно, часто хочеться пригорнутись до мене, але вона ніколи перша не робить цього, – раз у раз почуває несмілість, наче боїться, що я одіпхну, що мені буде неприємно. Від цього мені мимохіть стає жаль її й досадно за її приниженість. І я ще більше задоволений, що вона поїде в Крим, що вилізе зі своєї шкаралупи, розімнеться й посмілішає.

      Всі ці дні після побачення з Сонею, я дивно спокійний і тихий весь. Так буває, як покладеш на хворий зуб щось втихомирююче біль. А радість Клавдії Петрівни та Кості, їхня вдячність і ніжність дають мені якусь смутну, гірку сатисфакцію.

      Про Андрійка я силкуюсь не думати, а як все ж таки думається, то я спішу згадати Сосницького; і тоді така сама гіркувата сатисфакція, як і від радості Клавдії, зм’ягшує мою душу, я тут же додаю собі, що мине півроку, рік і я звикну до думки, що Андрійко чужий, і все улаштується.

      А проте думати й бувати на самоті з собою доводиться мені дуже мало. Перед од’їздом я полагоджую справи, вештаюсь цілий день по канцеляріях, приймаю в себе клієнтів, а ввечері або сиджу з Клавдією, або маю наради з Панасом Павловичем. Наради ці і смішать мене, і злостять, і без потреби