Львiвська гастроль Джимі Хендрікса. Андрей Курков

Привезу буквально через десять хвилин!

      – Всі ви тільки обіцяєте! – дівчина посміхнулася.

      Сьогодні вона була в напрочуд гарному настрої. Ще ніколи не розмовляла з Тарасом так охоче, як сьогодні на світанку. І він підбадьорився, зрадів. Його організм забув про наближення часу виконання гімну України по радіо, про той момент, коли він заплющував очі й поринав у сон.

      Тарас, заховавши гривні в кишеню, повернувся до машини. Перевірив, чи не забув свій дорожній термос – термос був на місці. Тепер залишалося тільки знайти каву. І він поїхав, намагаючись на ходу пригадати, де йому вдавалося в цей дивний час доби випити гарної міцної кави.

      Поки їхав, помітив освітлений зсередини кіоск. Пригальмував.

      – Каву робите? – запитав він у жінки, що відчинила на його стук «продажне віконце».

      – «Якобс», «Нескафе»? – запитала вона сонно.

      – А натуральну?

      – Натуральну в такий час не п'ють, – зі знанням справи мовила вона.

      – Гаразд. – Тарас просунув свій термос у віконце. – Зробіть і налийте сюди! Дві чашки! І без цукру!

      Знову всівшись за кермо й акуратно, якщо не сказати – ніжно, опустивши термос на сидіння поруч, Тарас зняв «опель» із ручника. Машина «відчалила» від бровки неквапом, як човен від причалу.

      Хвилин через п'ять його очі зраділи знайомому квадратику освітленого віконця обмінника, за яким, як у темниці-вежі, потерпала загадкова дівчина.

      – Ось, – нахилившись до скла, солодко мовив Тарас, притискаючи сріблястий термос до лівої щоки і відчуваючи його прохолоду. – Каву подано! Даруйте, що не в ліжко!

      – Я думала, ви жартуєте! – посміхнулася за склом і ґратами Дарка.

      – У вас своя чашка? Чи вам у ковпачок термоса?

      Дарка обернулася, в руках у неї з'явився керамічний кухоль, але на личку раптом проступила дитяча наївна розгубленість.

      – Він не пролізе, – мовила дівчина, показуючи Тарасу кухоль.

      – А що, віконце не відчиняється? – здивувався він.

      Вона заперечливо хитнула головою. Потім просунула праву руку в смарагдового кольору рукавичці у нішу для обміну купюрами, доторкнулася тильною стороною долоні до верхньої межі прорізу і сумно підібгала нижню губку.

      – А двері? – запитав Тарас. І тут же зробив крок назад, намагаючись знайти її поглядом.

      Ліворуч виднілося ще одне, більшого розміру віконце цієї дивнуватої цегляної «зашубленої» та пофарбованої в мишачий колір будочки. Над ним напис: «Ремонт годинників». Дверей Тарас не побачив. Знову припав до віконця обмінки.

      – Двері зачинено, – мовила Дарка жалібно. – До ранку. Проти бандитів…

      – А якщо пожежа?

      – У мене тут червона кнопка і телефон, – пояснила дівчина серйознішим голосом. – Наряд міліції приїжджає через п'ять хвилин!

      – І що, вже приїжджав?

      – Так, двічі. Всяке вночі буває.

      Тарас замислився, відкрив термос, налив у ковпачок кави, випив. Смак був мерзенний. Може, саме тому в цей момент осяяла його несподівана думка, і він, попросивши