Львiвська гастроль Джимі Хендрікса. Андрей Курков

заперечливо хитнув головою.

      – Був хліб, було масло, але я щороку під вісімнадцяте вересня пощуся… скидаю вагу…

      – Ну так давай куди-небудь сходимо, – запропонував литовець.

      Алік замислився.

      – Можна було б у круглу чебуречну біля озера… Але чебуреки без пива не можна… А я… я ще не готовий до об'їдалівки. Як ти думаєш, наш кадебешник правду сказав? Це ж при тобі було…

      – У мене пам'ять на порожню голову і тверезий шлунок не працює, – видихнув Аудрюс.

      – Ти нічого не переплутав? – утупився в товариша Алік.

      – Що переплутав? – здивувався Аудрюс.

      – Ну… порожня голова… тверезий шлунок…

      – А-а! А що я сказав?! Російську забуваю потихеньку, на хуторі по-російськи говорити ні з ким.

      – Так ти так і сказав, що навколо нікого і що ти на хуторі сам.

      – От і кажу, що ні з ким! – Аудрюс для переконливості своїх слів закивав. – Може, в тебе ризькі шпроти є? – запитав він. – Раніше в кожному будинку був запас ризьких шпротів!

      – Звідкіля в мене ризькі шпроти? Ходімо! – Алік заклично махнув рукою.

      На вулиці пахло сирою лісовою прілістю. За негустим частоколом соснових стовбурів мелькали машини, що мчали у бік Брюховичів.

      За спиною у досить струнких для свого віку хіпі завелася машина. Алік обернувся, побачив за лобовим склом жовтого «москвича» обличчя сусіда по двору. Махнув йому рукою – чи то вітально, чи то запитально.

      – Підвезти? – ввічливо поцікавився сусід, опустивши донизу півскла дверець.

      – Угу, – кивнув Алік.

      Вони всілися на заднє сидіння, жорстке і трохи колюче через пружини, що випиналися знизу.

      Машина виїхала на дорогу й повернула ліворуч, у бік міста.

      – Вам куди? – обернувся водій.

      – Та думали в Брюховичі… у чебуречну…

      – Ні, я на Повітряну, – мовив сусід і натиснув на гальмо.

      – Паняй, паняй! – підбадьорив його Алік, що не бажав виходити з «москвича» і знов опинитися на вулиці перед вибором, який починав дратувати. – Там, здається, теж кафешка є!

      – Еге, – пожвавився сусід. – «Кафе» на Повітряній, 24! Там такі смішні ціни! Зеник із Ткацької там нещодавно на п'ятнадцять гривень так напився, що два дні на роботу не ходив. Його там і спати залишили, от який сервіс! Спробуй у «Макдональдсі» засни! Нізащо в світі! Викинуть, як… як… – сусід-водій чи то втратив нитку, чи то просто одне потрібне слово і знову озирнувся до своїх пасажирів.

      – …як тварюку останню? – запропонував свій варіант кінцівки Аудрюс із м'яким литовським акцентом.

      – Ага, – кивнув погоджуючись водій.

      Біля будинку номер 24 по вулиці Повітряній Алік і Аудрюс вибралися з жовтого «москвича».

      – Я як назад їхатиму – загляну до вас, – напучував їх сусід-водій. – Коли що, додому підвезу!

      Аудрюс, побачивши перед собою вивіску «Гастроном», одразу попрямував до входу.

      – Гей, нам не туди, правіше! – крикнув йому в спину Алік і, коли литовець обернувся, вказав йому рукою на малопримітну,