Львiвська гастроль Джимі Хендрікса. Андрей Курков

рукою.

      – Можете помасажувати, – кивнув Тарас. – Теж корисно!

      Підбадьорений порадою фахівця, Льоня почав масажувати низ живота обома руками. Масажував хвилини три, підстрибуючи на нерівностях дороги разом із машиною. Потім ойкнув і завмер.

      – Ну як? – запитав його Тарас.

      – Шось сталося, – приголомшено прошепотів Льоня і спрямував переляканий погляд уперед, на дорогу, що летіла йому назустріч.

      – Розслабтесь! – сказав Тарас. – Зараз переїдемо на Городоцьку! Перевіримо…

      Тарас звернув із Личаківської, й машина завиляла по вузьких темних вуличках. Об'їхавши стару частину центру, «опель» вирвався на широку вулицю і знову помчав уперед з не дуже-то й великою швидкістю.

      – Стій! – закричав Льоня, схопившись за живіт. – Боляче!

      – Процес пішов, – із усмішкою мовив Тарас. – Тепер зупинятися не можна! Потерпіть!

      У Льоні очі на лоб полізли від болю, він кинув на водія збожеволілий погляд, але рота не розкрив – не хотів розціплювати зуби, затиснуті від болю. Нагнувся вперед, до панелі, не прибираючи рук від низу живота. Біль, колючий і навіть дряпучий, ніби повільно переповзав із місця на місце. Льоня виразно відчував його рух.

      – І довго так? – здавлено запитав він хвилини через три-чотири.

      – Хвилин п'ятнадцять, – відповів Тарас. – Потім, якщо не вийде, перерва, і продовжимо.

      Ця ніч здалася Тарасу нескінченною. Після чотирьох повних дистанцій вулиці Городоцької, а це мало не тридцять кілометрів, Льоні стало зовсім зле. І тут на дорозі промайнула підсвічена зсередини смугаста палиця даішника. Тарас зупинився. Даішник ввічливо попросив документи і з підозрою втупився на Льоню, точніше, на його скорчене від болю обличчя.

      – До лікарні везу, – знайшовся Тарас. – Товаришеві погано.

      – Щасливої дороги! – даішник повернув права і документи на машину.

      Через три години, вже відмовившись від довгих «вібрацій» Городоцької та Личаківської вулиць, переїхав Тарас на «короткі вібрації» вулиці Лісової. Лісова була дійсно коротенькою та крутою вуличкою з такими дірками в дорозі, що машину підкидало там майже на півметра. Вулиця Лісова і допомогла витрусити з Льоні перший камінчик, який дзвінко вдарився об дно літрової скляної банки під дзюрчання власної сечі, що не порадувало у цей момент Льоню. Він стояв скорчившись, спиною до машини і лицем до сходів, які ведуть на гірку, до парку «Знесіння». Коли дзенькнув об скло камінчик, Льоня завмер і так нерухомо, розкарячившись, простояв кілька хвилин, осяяний розсіяним жовтим світлом самотнього вуличного ліхтаря.

      Тарас подивився на годинник – майже пів на п'яту. Незабаром світатиме. Позіхнув. Замислився. Організм звично налаштовувався на вранішній сон.

      – На, тримай! – здавлено мовив Льоня, що повернувся до машини, простягаючи водієві банку з камінчиком і жовтою рідиною.

      Тарас мовчки взяв банку, відчинив дверці зі свого боку й акуратно злив сечу на дорогу.

      – Наступним каменем займатися будемо? – запитав він Льоню.

      Голова