Львiвська гастроль Джимі Хендрікса. Андрей Курков

Вода – тільки дощем або з джерела…

      – Море є скрізь, – не згодним, але привітним тоном повідомив Аудрюс. – Іноді його видно, іноді ні… Іноді воно згори, іноді знизу…

      – Так, із цим я згоден. – Алік кивнув. – Кажуть, що і Карпати раніше були дном моря і там можна знайти скам'янілих молюсків…

      – У нашій північній глушині є море, ну і що? – посміхнувся Аудрюс.

      – Той, хто виріс біля моря, не зрозуміє жителя пустелі! – Алік теж посміхнувся. – До речі, ми з тобою так і не побували в Сан-Франциско!

      Аудрюс важко зітхнув. Через декілька кроків зупинився. Зупинився й Алік.

      – Знаєш, – упевнено мовив литовець, – деякі міста існують тільки для того, щоб хтось мріяв до них потрапити. А мріяти іноді важливіше, ніж їхати…

      За спиною зазвучала міліційна сирена, що наближалася. Алік і Аудрюс відійшли за край проїжджої частини, по якій щойно мирно і вільно крокували. Почекали, поки машина промайне мимо, і знову ступили на асфальт.

      Через півтори години неспішної ходьби вони зупинилися на Ткацькій недалеко від воріт шоколадної фабрики. Повітря було тут важке і солодке. Говорити вже не хотілося, та й так останні хвилин десять шляху вони йшли мовчки.

      Аудрюс дістав мобільник, набрав номер, поговорив із кимось по-литовськи. Потім обернувся до свого старого друга і кивнув:

      – Хвилин через п'ять виїжджатиме. Вже завантажився.

      – Хто? – не зрозумів Алік.

      – Альгіс, приятель. У нього своя багатотонка, ну те, що ви тут називаєте хурою. Він львівський шоколад у Литву возить. Давно мені свої послуги пропонував. Ось і згодився!

      Із високих воріт, що відчинилися, повільно виїхав довгий критий вантажний «вольво». Зупинився. Аудрюс і Алік обнялися.

      – Ну що, Аліку, – закидаючи довге пряме волосся назад, заговорив Аудрюс сумним голосом. – Якщо все гаразд, то наступного року, вночі, там же…

      Легко, мовби не діяв на землі у цей момент закон тяжіння, стрибнув Аудрюс на високі сходинки кабіни хури, зачинив за собою дверці, й поїхали сорок тонн львівського шоколаду геть від Аліка, що залишився стояти біля вже зачинених воріт, відвізши з собою і його приятеля-литовця в далеку північну «глушину біля моря».

      Назад додому Алік теж вирушив пішки, зупиняючись на порожніх, безлюдно-безмашинних перехрестях на червоний колір світлофора і знову продовжуючи свій шлях при появі зеленого. Над головою його, в небі, ще кілька разів звучав різкий, раніше не чутий у Львові крик-регіт якихось птахів. У повітрі витав солонуватий запах.

      «Може, Аудрюс має рацію? – подумав на ходу Алік. – Це чайки летять на південь, на зиму… А повітря здається солоним, тому що з нього пішла солодкість від близькості «шоколадки» – шоколадної фабрики «Світоч». Усе на цьому світі підлягає поясненню…»

      І думки Аліка самі по собі повернулися на Личаківський цвинтар, на могилку з оновленим написом на залізному хресті, зробленим білою олійною фарбою: «Jimy Hendrix 1942–1970».

      Розділ 9

      Синьо-бузкова «Таврія» на ім’я «Чебурашка» слухняно пригальмувала біля продуктового