Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

Невже се він? Не чув уже злості, як досі, вона десь щезла за одну ніч. Йому навіть жаль стало тих апаратів: він так довго ходив коло них, наче нянька біля дитини.

      Андрій стиха зітхнув і почув зараз, що коло нього щось ворушиться.

      Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий і сірий, як купа перетлілої цегли.

      – Геть все сплюндрували, – обізвався Андрій.

      – Хіба то ми?

      Андрій здивувався:

      – Як то не ми? А хто ж?

      – Нечиста сила.

      В очах Кандзюби була така впевненість і такий жах, що Андрія мороз обняв.

      – Ніхто, тільки нечиста сила.

      До ґуральні під’їздили підводи і від’їздили повні заліза, цегли, обсмалених балок.

      – Розберім все, зрівняймо з землею, – говорили один одному люди, але вже оглядались, якісь непевні, і в занесених пугах над кіньми, і в поспішнім гуркотанні коліс чулась тривога.

      Під вечір по селу розійшлося, що йдуть козаки. Хто пустив поголоску, звідки вона узялась – ніхто добре не знав. Оповідали тільки, що будуть трусити, а в кого знайдуть – той не мине розстрілу.

      Видимо, це справа панича Льольо. Пустили живим, а тепер людям біда. Треба було зразу забити, а тоді вже палити. Та пізно. Ради нема.

      Що діять? Як рятуватись?

      Лихо так зненацька підкралось і так несподівано впало, що ніхто навіть не важився думать, чим запобігти. Звістку приймали як сподіване щось, як щось неминуче, мов по хоробі смерть.

      Деякі мали надію обрятуватись. Вони нишком скидали в став забрате залізо або ховали в землю, що в кого лишилось. Та хіба се поможе? Хіба, як, що, до чого, не викажуть люди?

      Проте ніч минула спокійно, а ясний холодний день і зовсім заспокоїв село.

      Хтось вигадав, видко. За що б мали карати, коли навкруги було те саме. Скрізь попалили і розбили панів, бо таке право настало.

      Минало з полудня, а в селі тихо, нема нічого.

      Прокіп хазяйнував на панськім полі, орав на зяб, кінчав пізню сівбу. Робота ішла своєю чергою – пан не вертався одбирать землю, панич Льольо теж, видко, не мав охоти дивитись на пожарище. Скрізь було спокійно, і поголоски гасли. Ніхто їм більше не вірив.

      Минула і друга ніч. Ті, що повкидали у став добро, тепер жалкували.

      Однак новина впала, як грім з ясного неба. Тепер вже напевно. Олекса Безик їздив в містечко, але з дороги вернувся. В село Тернівку прибуло військо. Зігнали людей, кого постріляли, кого порубали, інших забрали в город. Трусять, в’яжуть і б’ють.

      – Ждіть і до нас. Тепер неминуче.

      Тепер неминуче. Се було ясне.

      Панас Кандзюба довго, уперто чухав за вухом.

      – То се і нас постріляють?

      Його налякані очі, повні нерозуміння, надаремне шукали підмоги.

      Олекса Безик наче нічого не знав. Він здвигнув плечима:

      – Я не палив, мені нічого не буде.

      – Хіба ти з нами не був?

      – Я? Борони Боже. Я сидів вдома.

      – Отак. Я ж тебе бачив на власні очі.

      – Кого? Мене? Хай тому повилазять,