Кобзар. Вибрані твори. Тарас Шевченко

Стривай!»

      Насипали в халяви жару…

      «У тім’я цвяшок закатай!»

      Не витерпів святої кари,

      Упав, сердега. Пропадай,

      Душа, без сповіді святої!

      «Оксано, дочко!» – та й умер.

      Ляхи задумалися, стоя,

      Хоч і запеклі.

      «Що ж тепер?

      Панове, ради! Поміркуєм,

      Тепер з ним нічого робить.

      Запалим церкву!»

      «Ґвалт! рятуйте!

      Хто в Бога вірує!» – кричить

      Надворі голос що є сили.

      Ляхи зомліли. «Хто такий?»

      Оксана в двері: «Вбили! вбили!»

      Та й пада крижем. А старший

      Махнув рукою на громаду.

      Понура шляхта, мов хорти,

      За двері вийшли. Сам позаду

      Бере зомлілую…

      Де ж ти,

      Яремо, де ти? подивися!

      А він, мандруючи, співа,

      Як Наливайко з ляхом бився.

      Ляхи пропали; нежива

      Пропала з ними і Оксана.

      Собаки де-де по Вільшаній

      Загавкають та й замовчать.

      Біліє місяць; люде сплять,

      І титар спить… Не рано встане:

      Навіки, праведний, заснув.

      Горіло світло, погасало,

      Погасло… Мертвий мов здригнув.

      І сумно-сумно в хаті стало.

      Гупалівщина

      Зійшло сонце; Україна

      Де палала, тліла,

      А де шляхта, запертися,

      У будинках мліла.

      Скрізь по селах шибениці;

      Навішано трупу —

      Тілько старших, а так шляхта

      Купою на купі.

      На улицях, на розпуттях

      Собаки, ворони

      Гризуть шляхту, клюють очі;

      Ніхто не боронить.

      Та й нікому: осталися

      Діти та собаки, —

      Жінки навіть з рогачами

      Пішли в гайдамаки.

      Отаке-то було лихо

      По всій Україні!

      Гірше пекла… А за віщо,

      За що люде гинуть?

      Того ж батька, такі ж діти, —

      Жити б та брататься.

      Ні, не вміли, не хотіли,

      Треба роз’єднаться!

      Треба крові, брата крові,

      Бо заздро, що в брата

      Є в коморі і надворі,

      І весело в хаті!

      «Уб’єм брата! спалим хату!» —

      Сказали, і сталось.

      Все б, здається; ні, на кару

      Сироти остались.

      В сльозах росли, та й виросли;

      Замучені руки

      Розв’язались – і кров за кров,

      І муки за муки!

      Болить серце, як згадаєш:

      Старих слов’ян діти

      Впились кров’ю. А хто винен?

      Ксьондзи, єзуїти.

      Мандрували гайдамаки

      Лісами, ярами,

      А за ними і Галайда

      З дрібними сльозами.

      Вже минули Воронівку,

      Вербівку; в Вільшану

      Приїхали. «Хіба спитать,

      Спитать про Оксану?

      Не спитаю, щоб не знали,

      За що пропадаю».

      А тим часом гайдамаки

      Й Вільшану минають.

      Питається у хлопчика:

      «Що, титаря вбили?»

      «Ба