Кобзар. Вибрані твори. Тарас Шевченко

москалики…

      Лихо!.. Серце мліє…

      Полетіла, зострілася,

      Пита: «Чи немає

      Мого Йвана чорнявого?»

      А ті: «Мы не знаєм».

      І, звичайно, як москалі,

      Сміються, жартують:

      «Ай да баба! Ай да наши!

      Кого не надуют!»

      Подивилась Катерина:

      «І ви, бачу, люде!

      Не плач, сину, моє лихо!

      Що буде, то й буде.

      Піду дальше – більш ходила…

      А може, й зостріну;

      Оддам тебе, мій голубе,

      А сама загину».

      Реве, стогне хуртовина,

      Котить, верне полем;

      Стоїть Катря серед поля,

      Дала сльозам волю.

      Утомилась заверюха,

      Де-де позіхає;

      Ще б плакала Катерина,

      Та сліз більш немає.

      Подивилась на дитину —

      Умите сльозою,

      Червоніє, як квіточка

      Вранці під росою.

      Усміхнулась Катерина,

      Тяжко усміхнулась:

      Коло серця – як гадина

      Чорна повернулась.

      Кругом мовчки подивилась;

      Бачить – ліс чорніє;

      А під лісом, край дороги,

      Либонь, курінь мріє.

      «Ходім, сину, смеркається;

      Коли пустять в хату,

      А не пустять, то й надворі

      Будем ночувати.

      Під хатою заночуєм,

      Сину мій Іване!

      Де ж ти будеш ночувати,

      Як мене не стане?

      З собаками, мій синочку,

      Кохайся надворі!

      Собаки злі, покусають,

      Та не заговорять,

      Не розкажуть, сміючися…

      З псами їсти й пити…

      Бідна моя головонько!

      Що мені робити?»

      Сирота-собака має свою долю,

      Має добре слово в світі сирота;

      Його б’ють і лають, закують в неволю,

      Та ніхто про матір на сміх не спита;

      А Йвася спитають, зараннє спитають,

      Не дадуть до мови дитині дожить.

      На кого собаки на улиці лають?

      Хто голий, голодний під тином сидить?

      Хто лобуря водить? Чорняві байстрята…

      Одна його доля – чорні бровенята.

      Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

      Попід горою, яром, долом,

      Мов ті діди високочолі,

      Дуби з Гетьманщини стоять.

      У яру гребля, верби вряд,

      Ставок під кригою в неволі

      І ополонка – воду брать…

      Мов покотьоло червоніє,

      Крізь хмару сонце зайнялось.

      Надувся вітер; як повіє —

      Нема нічого: скрізь біліє…

      Та тілько лісом загуло.

      Реве, свище заверюха.

      По лісу завило;

      Як те море, біле поле

      Снігом покотилось.

      Вийшов з хати карбівничий,

      Щоб ліс оглядіти,

      Та де тобі! Таке лихо,

      Що не видно й світа.

      «Еге, бачу, яка фуга!

      Цур же йому з лісом!

      Піти в хату… Що там таке?

      От їх достобіса!

      Недобра їх розносила,

      Мов справді за ділом.

      Ничипоре! Дивись лишень,

      Які побілілі!»

      «Що,