Кобзар. Вибрані твори. Тарас Шевченко

бублик, хто гроші;

      Хто старому, а дівчата

      Шажок міхоноші.

      Задивляться чорноброві —

      І босе і голе.

      «Дала, – кажуть, – бровенята,

      Та не дала долі!»

      Їде шляхом до Києва

      Берлин шестернею.

      А в берлині господиня

      З паном і сем’єю.

      Опинився против старців —

      Курява лягає.

      Побіг Івась, бо з віконця

      Рукою махає.

      Дає гроші Івасеві,

      Дивується пані.

      А пан глянув… Одвернувся…

      Пізнав, препоганий,

      Пізнав тії карі очі,

      Чорні бровенята…

      Пізнав батько свого сина,

      Та не хоче взяти.

      Пита пані, як зоветься?

      «Івась». – «Какой милый!»

      Берлин рушив, а Івася

      Курява покрила…

      Полічили, що достали,

      Встали сіромахи,

      Помолились на схід сонця,

      Пішли понад шляхом.

(Санкт-Петербург, кінець 1838-початок 1839 року)

      Гайдамаки

      Титар

      «У гаю, гаю

      Вітру немає;

      Місяць високо,

      Зіроньки сяють.

      Вийди, серденько, —

      Я виглядаю;

      Хоч на годину,

      Моя рибчино!

      Виглянь, голубко,

      Та поворкуєм,

      Та посумуєм;

      Бо я далеко

      Сю ніч мандрую.

      Виглянь же, пташко,

      Моє серденько,

      Поки близенько,

      Та поворкуєм…

      Ох, тяжко, важко!»

      Отак, ходя попід гаєм,

      Ярема співає,

      Виглядає; а Оксани

      Немає, немає.

      Зорі сяють; серед неба

      Горить білолиций;

      Верба слуха соловейка,

      Дивиться в криницю;

      На калині, над водою,

      Так і виливає,

      Неначе зна, що дівчину

      Козак виглядає.

      А Ярема по долині

      Ледве-ледве ходить,

      Не дивиться, не слухає…

      «Нащо мені врода,

      Коли нема долі, нема талану!

      Літа молодії марно пропадуть.

      Один я на світі без роду, і доля —

      Стеблина-билина на чужому полі.

      Стеблину-билину вітри рознесуть:

      Так і мене люде не знають, де діти.

      За що ж одцурались? Що я сирота.

      Одно було серце, одно на всім світі,

      Одна душа щира, та бачу, що й та,

      Що й та одцуралась».

      І хлинули сльози.

      Поплакав сердега, утер рукавом.

      «Оставайсь здорова. В далекій дорозі

      Найду або долю, або за Дніпром

      Ляжу головою… А ти не заплачеш,

      А ти не побачиш, як ворон клює

      Ті карії очі, ті очі козачі,

      Що ти цілувала, серденько моє!

      Забудь мої сльози, забудь сиротину,

      Забудь, що клялася; другого шукай;

      Я тобі не пара; я в сірій свитині,

      А ти титарівна. Кращого вітай,

      Вітай, кого знаєш… Така моя доля.

      Забудь мене, пташко, забудь, не журись.

      А коли почуєш, що на чужім полі

      Поляг головою, – нишком