Хто не ризикує. Джеффри Арчер

Ворвік повернувся в офіс з великим аркушем.

      Ламонт розмовляв по телефону, проте жестом запросив Вільяма присісти на стілець навпроти нього. Вільям знав, що начальник допомагає Інтерполу зі справою про контрабанду діамантового кільця, яке вдалося перевезти з Гани до Дубая. Щойно Ламонт поклав слухавку, він переключив свою увагу на Вільяма, який стисло виклав суть справи.

      – Босе, як ви гадаєте, чого він хоче? – запитав Вільям, коли закінчив свою доповідь.

      – Не знаю. Але перше, що ти маєш з’ясувати, це його особистість, бо до цього моменту ми просто ходимо у пітьмі.

      – З чого мені почати?

      – Почни з того, що у тебе є. Піди до Скарбниці та поговори з Еппл’ярдом. Але обережно. Він нещодавно звільнився, тому йому буде незручно перед колегами. Спробуй вдати із себе клієнта, а не копа.

      – Зрозумів, сер.

      – І ще, Вільяме: чому ти досі не заарештував Черчилля?

      – Він заліг на дно, сер. Але щойно він спливе нагору, я його із задоволенням схоплю за горло.

      Ламонт усміхнувся й повернувся до контрабандистів.

* * *

      Вільям добре знав, де знаходиться Срібна скарбниця, але спочатку вирішив поговорити з батьком. Він зателефонував йому й запропонував разом пообідати.

      – У мене є година, – відповів сер Джуліан, – але не більше.

      – У мене теж десь стільки ж, батьку. До того ж і я можу заплатити тобі два фунти та вісім пенсів.

      – Я прийму цю милостиню, хоча ти знаєш, що це значно нижче за мій звичайний тариф. Зустрінемося біля «Лінкольнз Інн» о першій.

      Вільям вийшов зі Скотленд-Ярду й поїхав у Сіті автобусом. Він трохи пройшовся по Ченсері Лейн й увійшов у Лондонську срібну скарбницю. Список усіх продавців висів біля входу на стіні. Крамниця містера К. Еппл’ярда знаходилася під номером 23. Вільям спустився широкими сходами до підвалу, де був довгий коридор з рядом магазинчиків, розміщених по обидва боки.

      Він хотів подивитися на кілька гарних речей, які йому сподобалися, але не дозволив собі відволіктись від пошуку крамниці під номером 23. Еппл’ярд саме показував клієнту цукорницю, коли Вільям знайшов його магазин. Він зупинився біля магазину навпроти та почав розглядати перцевницю у формі суфражистки. Ідеальний подарунок на Різдво для Ґрейс, подумав він. Вільям вирішив спитати ціну, і коли клієнт Еппл’ярда пішов, він перемістився до нього.

      – Доброго ранку, сер. Шукаєте щось особливе?

      – Когось, – сказав Вільям, – когось особливого, – та дістав своє посвідчення.

      – Я нічого не зробив, – одразу почав захищатися Еппл’ярд.

      – Ніхто не каже, що ви щось зробили. Я просто хочу поставити вам кілька запитань.

      – Це про того чоловіка, який скуповує старе срібло?

      – Так, ви мене зрозуміли.

      – Мені справді нічого вам сказати. Я натрапив на нього у Пентонвіллі, але не пам’ятаю його імені. Я роками намагався забути цей період життя, не змушуйте мене згадувати про це.

      – Я вас розумію, – сказав Вільям. – Але було б чудово, якби ви могли