Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

треба?

      – Звісно, що туди, а що ви собі думаєте, – кинув малий через плече, навіть не глянувши на Аґлаю.

      – Стривай, стривай!

      Вона зупинилася, тому, по інерції зробивши іще кілька кроків уперед, хлопчик також зупинився, нарешті озирнувся й мовив незадоволено:

      – Ну, бабцю, і чого се ви раптом…

      – Ти куди мене ведеш?

      – Та туди ж і веду, куди ви попросили, – в Ке-Де-Бе.

      – Але ж я вже тут була!

      – Ну-у-у… Були, можливо. І що з того?

      В маленьких оченятах з’явилася ледь стримувана зневага. Мабуть, він зараз думає щось на кшталт: «От же ж зв’язався на свою голову з цією дурнуватою бабцею! Хоч би сама розуміла, чого їй треба». А може, й не думає, хто їх розбере, дітей теперішніх?! Були б у неї самої онуки, вона б знала, як їх на чисту воду виводити, а так… Доведеться вкотре перепитувати.

      – Це для тебе нічого не означає, – скрушно зітхнула Аґлая, – а у мене повєска… чи як там вона в біса називається, бамага ця.

      Останні слова вимовила тихо, бо відверто побоювалася не тільки неіснуючого біса, але й тієї інстанції, до якої мала з’явитися. Хоча й мусила, попри весь її страх. Бо з КДБ не шуткують, це небезпечно.

      – Бабцю, а ви можете мені повістку тую дати?

      – Чо… Чого-чого тобі дати?!

      Від несподіванки Аґлая навіть трішки отетеріла.

      – Повістку дайте на секундочку, – повторив хлопчик і додав для певності: – Ну-у-у, бамагу вашу тую. Дуже прошу. Це ж для вас…

      – А-а-а… нащо тобі вона здалася?

      – Та дайте вже, нарешті! Не заберу, не бійтеся.

      – А все-таки, нащо?..

      – Та давайте вже! Зараз же покажу.

      Цього хлопчика Аґлая бачила вперше в житті, тому передати повістку до його рук не ризикнула, натомість піднесла папірець до обличчя малого, щосили вчепившись в лівий верхній куточок скрюченими, пошерхлими, почорнілими від постійної роботи на землі пальцями і пробурмотіла:

      – Осьдо тобі повєска моя, так читай.

      Хлопчик невдоволено зітхнув, проте придивився уважно до папірця, примруживши очі, й відповів:

      – Ну, то ось же тут адреса вказана!

      – Де?.. – повернувши папірець до себе, Аґлая зробила вигляд, що теж намагається прочитати написане.

      – Та от же ж!.. – малий тицьнув пальцем, проте, різко відсмикнувши руку назад, вона наказала:

      – А ти би пальцем не пхав, а по-людськи на словах все мені розказав.

      – То прочитайте самі…

      – Не бачу я, що там таке написано, – збрехала Аґлая. – Дрібоньке воно, як той горох, а очі у мене вже старі занадто, щоб розбирати дрібне.

      – Ох, бабцю, бабцю!.. – зітхнув хлопчик. – Там же якно сказано, що прибути вам треба на вулицю Шевченка, в дім номер двадцять сім. І кабінет там також є, до якого вам прибути треба. І прізвище.

      – І що, воно все на бамазі цій?..

      – Ага.

      – А де саме?

      – Та от же ж!..

      Малий знов тицьнув пальцем, проте, вдруге відсмикнувши руку з важливим папірцем, Аґлая знову зробила вигляд, ніби читає:

      – Ага… Так. Бачу, що