Весела наука. Фридрих Вильгельм Ницше

небуття, що його називають нірваною – в німе, заціпеніле, покірне забуття і самозречення, з таких тривалих небезпечних вправ опанування себе виходиш геть іншою людиною, з численнішими запитаннями, і, перш за все, з волею запитувати більше, глибше, суворіше, вагоміше, зліше, тихіше, ніж перше. Довіра до життя пішла; життя як таке зробилося проблемою.

      Не треба, однак, думати, буцімто це неодмінно робить нас відлюдьками! Навіть любов до життя є можливою, хоча любов ця вже відмінна. Це кохання до жінки, яка викликає у нас сумніви… Однак принадність усього проблемного, втіха з невідомого для духовних, одухотворених людей є такою великою, що радість її підноситься сліпучим сяйвом над усілякою потребою у проблемах, над будь-якою небезпекою непевності, ба, навіть, над ревнощами коханця. Нам відоме нове щастя…

      4

      Нарешті, щоб не обминути найістотніше, з такої прірви, з такої серйозної недуги, з виру хворобливої підозріливости виходиш новонародженим, скинувши стару шкіру, чутливішим, уїдливішим, з витонченішим смаком до задоволення, з ніжнішим язиком на все добре, з веселішим відчуттям, з іншою і небезпечнішою невинністю в радощах – більш дитячою і, водночас, незмірно більш вишуканою, ніж будь-коли раніше. Ох, якою огидною видається відтак насолода, груба, тупа, сіра – насолода, як розуміють її наші «освічені», наші багатії та правителі! Як відразливо нам тепер слухати ярмарковий тарарам, яким «освічена публіка» й мешканці великого міста сьогодні дозволяють силувати себе – мистецтвом, книжками й музикою задля «духовних задоволень», за допомогою спіритичного питва! Як нині дере нам вуха театральна крикнява пристрасті, якими чужими стали на наш теперішній смак романтичний розгардіяш і чуттєва ремигачка, що їх так полюбляє освічене бидло, з його прагненням до екзальтованого, закрученого, ексцентричного! Ні, якщо нам таки потрібне мистецтво для одужання, це має бути інше мистецтво – глузливе, легке, швидкоплинне, божественно неспотворене, божественно витвірне мистецтво, яке, подібно до яскравого полум’я, підноситься у безмежне небо! Перш за все – мистецтво для художників, тільки для художників! Зрештою, ми краще розуміємо, що перш за все потрібні веселощі, радість і веселощі, друзі мої! Я хочу це довести також як художник. Ми, знавці, тепер надто добре дещо знаємо: о як ми зараз вчимося ґрунтовно забувати, не забагато знати, як художники! Що ж до нашого майбутнього, ми навряд чи опинимось на шляху тих єгипетських юнаків, які вночі прокрадаються у храми, обнімають статуї і, безперечно, хочуть відкрити, розкрити та висвітлити все, що, з поважної причини, зберігається прихованим.[4] Ні, цей поганий смак, це прагнення до істини, до «правди за будь-яку ціну», це юнацьке безумство у любові до правди нам огидне – ми для цього надто досвідчені, надто серйозні, надто глузливі, надто запеклі, занадто глибокі… Ми більше не віримо, що істина залишається істиною, якщо скинути з неї заслону; ми аж достатньо прожили, щоб у таке вірити. Сьогодні пристойність полягає

4

Алюзія до сюжету, що ліг в основу широковідомої на той час балади Й.К.Ф. фон Шиллера Das verschleierte Bild zu Sais (у перекладі Ц. Білиловського – «Закритий образ у Саїсі»), згідно з яким юнак гине у прагненні здобути істину, прокравшись у храм Ізіди і відкривши, попри заборону, обличчя статуї. (Тут і далі прим. пер.).