Айвенго. Вальтер Скотт

Жорво, у найрозкішнішому вбранні, яке лишень дозволяв його сан. Його одяг був рясно оздоблений хутром та золотом, а носки чобіт загнуті догори так високо, що перевершили без того сміховинну моду тих часів. Вони були такі великі, що прив’язувалися не до колін, а до пояса і заважали вершникові вставити ногу в стремено. Проте чепурного абата це анітрохи не бентежило. Можливо, він був навіть радий виявити при такій кількості глядачів і прекрасних дам своє вміння триматися в сідлі без стремен.

      Решта осіб, що входили до почту принца Джона, були його фаворитами – командувачі найманого війська, кілька баронів, розбещена юрма придворних і лицарі – тамплієри та іоаніти. Слід зазначити, що лицарі цих двох орденів вважалися ворогами Річарда: у Палестині, під час нескінченних чвар між французьким і англійським королями, вони стали на бік Філіппа. Усім було відомо, що саме внаслідок цих чвар усі перемоги Річарда над сарацинами виявилися марними, а його спроби взяти Єрусалим скінчилися поразкою; плодом завойованої слави було лише хистке перемир’я, укладене із султаном Саладіном. З тих самих політичних міркувань, якими керувалися їхні товариші у Святій землі, тамплієри та іоаніти, що жили в Англії і Нормандії, приєдналися до партії принца Джона, не маючи підстав ні бажати повернення Річарда до Англії, ні бачити на престолі його законного спадкоємця, принца Артура.

      Принц Джон, у свою чергу, ненавидів і зневажав уцілілих представників саксонської знаті і не минав за будь-якої нагоди її принизити. Він розумів, що саксонські дворяни разом з усім іншим саксонським населенням вороже ставляться до його замірів, боячись подальшого обмеження своїх давніх прав, якого вони могли чекати від такого свавільного володаря, яким був принц Джон.

      Принц виїхав на арену у супроводі свого почту, верхи на баскому коні сірої масті і з соколом на руці. На ньому було розкішне пурпурово-золоте вбрання, на голові – хутряна шапочка, оздоблена самоцвітами, з-під якої спадали на плечі довгі кучері. Він їхав попереду, голосно розмовляючи й обмінюючись жартами зі своїм почтом, і, як то ведеться в членів королівської родини, кидав відверті погляди на красунь, що сиділи у верхній галереї. Навіть ті, хто вбачав на обличчі принца вираз жорстокості, розпусти, зверхнього і вкрай байдужого ставлення до інших людей, не могли не погодитися, що йому властива певна привабливість; риси його обличчя, правильні від природи, завдяки вихованню набули привітного та люб’язного виразу, який нерідко може здаватися справжньою душевною добротою. Такий вираз обличчя занадто часто – і цілком даремно – здається оточуючим ознакою мужності й щирого серця, тоді як під цією личиною ховається легковажна байдужість і розбещеність людини, яка, незалежно від своїх душевних якостей, вважає себе вищою за інших завдяки знатному походженню, багатству або іншим сумнівним благам.

      Проте більшість глядачів не обтяжували себе такими серйозними роздумами. їм варто було побачити розкішну хутряну шапочку