Айвенго. Вальтер Скотт

допоміг би мені винагородити вас за доброту, – сказав Ісаак.

      – Кажу тобі, – мовив прочанин, – ніякої винагороди мені не потрібно. Якщо в довгому списку твоїх боржників знайдеться який-небудь бідний християнин і ти заради мене врятуєш його від боргової тюрми та кайданів, я вважатиму, що отримав свою винагороду.

      – Зажди! – вигукнув Ісаак, хапаючи його за полу. – Я хотів би зробити для тебе більше. Господь відає, який я бідний… Авжеж, Ісаак – найбідніший серед своїх одноплемінників. Та пробач мені, якщо я спробую вгадати, що для тебе зараз найважливіше…

      – Якщо ти вгадав, що мені зараз потрібно, – сказав прочанин, – ти все одно не зміг би мені це дати, навіть якби був таким багатим, яким прикидаєшся бідним.

      – Прикидаюся бідним? – перепитав єврей. – Повір, я сказав щиру правду: мене розорили, пограбували, я у боргах. Лихі руки відняли в мене весь мій крам, гроші, кораблі і все, що я мав… Та все ж я знаю, що тобі потрібно, і, може, зумію тобі допомогти. Зараз ти понад усе хочеш мати коня та зброю.

      Прочанин мимохіть здригнувся і, рвучко обернувшись до нього, спитав:

      – Як ти здогадався?

      – Байдуже, як я здогадався, аби лишень мій здогад був вірним. І коли вже я знаю, що тобі потрібно, я це роздобуду.

      – Зваж на моє становище, мій одяг, мої обітниці…

      – Я знаю вас, християн, – заперечив єврей. – Знаю, що найзнатніші серед вас у марновірному каятті беруть у руки ціпок прочанина і пішки вирушають у далеку путь, щоб уклонитися праху мерців.

      – Не богохульствуй! – строго перервав його прочанин.

      – Пробач, – сказав Ісаак. – Я сказав це, не подумавши. Але вчора ввечері, та й сьогодні зранку в тебе вихопилося кілька слів, що, мов іскри, вибиті кресалом, осяяли для мене твоє серце. До того ж під твоєю одежею прочанина сховані лицарський ланцюг і золоті шпори. Вони зблиснули, коли ти схилився над моїм ліжком.

      Прочанин не зміг втримати посмішки і сказав:

      – А якби хтось так само придивився до твоєї одежі, Ісааку? Певно, він би побачив дещо цікаве.

      – Не варто про це говорити! – сказав єврей, змінившись на лиці, і квапливо витяг з торбини письмове приладдя. Поставивши на сідло свого жовтого капелюха, він розстелив на ньому аркуш паперу і почав писати, наче бажаючи покласти край небезпечній розмові. Дописавши листа, він хитро примружив очі і подав його прочанинові зі словами:

      – У місті Лестері всі знають багатого єврея Кирджата Джайрама з Ломбардії. Передай йому цього листа. В нього є на продаж шість лицарських обладунків міланської роботи, найгірший з них підійшов би і принцові; також є в нього десятеро коней – на гіршому з них не сором було б їздити і королю, якби він вирушив битися за свій трон. За цим листом Кирджат дасть тобі на вибір і обладунок, і бойового коня, а також усе необхідне для турніру. Коли потреба в цьому минеться, поверни товар йому або, якщо можеш, заплати за нього повну ціну.

      – Але ж, Ісааку, – мовив прочанин з посмішкою, – хіба ти не знаєш, що, як лицаря виб’ють із сідла під час турніру,